Якби ти жив...

Через кілька років Михайло приїхав у місто, де жила Ганна. Доля звела їх ще раз. Дівчина стала ще гарнішою, а Михайло на той час уже змужнів. Любов у його серці спалахнула ще сильніше. Він увесь час кохав цю миловидну дівчину, але через сором’язливість не наважувався знову розповісти їй про свої почуття.

Буяла весна. Вона й відігріла серце Ганни. Через кілька місяців Михайло і Ганна одружилися. А вже через місяць після весілля Ганна попросила чоловіка залишити її (молодята жили з батьками Ганни у великому будинку).

- Він мені обрид. Не люблю. Я його ненавиджу, - говорила Ганна. Михайло мовчав, а залишившись наодинці з тіткою, тихо мовив: “Я її не залишу. У нас буде дитина. Ганна вже на третьому місяці. Заради дитини я все стерплю. Це у неї від нервів”.

Молодят помирили. Невдовзі Ганна народила хлопчика, і назвала його на честь чоловіка - Михайликом. За рік у сім’ї з’явився ще один хлопчик, а потім ще й дівчинка. Михайло, мов на крилах, летів з роботи додому. Допомагав дружині доглядати дітей: купав малюків, прав пелюшки.

Материнські турботи змінили Ганну. Вона полагіднішала, стала спокійнішою. У сім’ї вже чекали четверту дитину. Але тут виникла проблема. Під час переїзду у нову оселю Ганна перехвилювалася і… втратила ще не народжену дитину. Вона часто і довго плакала. “Нічого, в нас уже є троє, не хвилюйся, будемо ростити синочків і донечку”, - втішав кохану Михайло.

Потроху у квартирі з’являлися нові меблі, побутова техніка. Але разом зі зростанням добробуту родину полишав спокій. Ганна дратувалася, часто сварила чоловіка через дрібниці. Лагідною вона ставала лише тоді, коли Михайло приносив зарплату або привозив від батьків продукти.

Діти росли, грошей не вистачало, тож у сім’ї панували сварки… Через перевтому, постійні додаткові підробітки й нелад у родині Михайло захворів. Почав випивати. Хвороба непомітно підточувала здоров’я, а Ганна все частіше залишалася ночувати у батьків. Жінка приходила додому лише в той день, коли Михайло отримував гроші. Вона не помічала хвороби чоловіка. “Михайло у вихідний увесь час спить, мов немовля”, - казала. Не розуміла, як танули його сили.

І ось, настав той день, коли швидка відвезла чоловіка у лікарню. Пізно увечері Михайло сам набрав номер телефону, бо вже не міг терпіти біль. Лікарі, зважаючи на важкий стан хворого, запитали у Ганни:

- Чи будете ви супроводжувати чоловіка до лікарні?

- А ви гарантуєте, що привезете мене назад додому? Я ж не буду поночі їхати назад. Грошей на таксі у нас немає, - відповіла жінка.

- Лікарі перезирнулися. Ми веземо вашого чоловіка у центральну лікарню міста, - мовили вони.

- Я до вас більше не повернуся, - сказав Михайло.

І він дотримав слова. За два тижні Ганна зустрічала чоловіка у чорній хустці. Вона не могла зрозуміти, чому її високий, зовні міцний чоловік помер (відмовили нирки й печінка). І в усьому звинувачувала лікарів.

На кладовищі домоглася місця на дві могили. - У мене старі батьки, - пояснювала всім. - Не можна цього робити, - радили старі люди, але жінка лише відмахувалася.

За чотири роки Ганна тричі одягала чорну хустку: чоловік, батько, донька… Молода жінка посивіла від горя. Здавалося, що вона втратила розум, бо на похороні кричала, що це Михайлу на тому світі самотньо, тож він забрав і тестя, і дочку.

Світ перестав радувати Ганну. Вона шукала розради у подруг. І знайшла таку подругу (двічі осуджену, позбавлену материнських прав). Подруга радила не зважати на горе, а влаштовувати особисте життя. За її порадою мати Ганни продала будинок, квартиру і купила дві маленькі: одну - для Ганни, другу - для дорослих синів і бабусі.

Сини, стали потихеньку продавати домашні речі. Покинули навчання в університеті (до речі, навчалися у вузі за державним замовленням). У них теж з’явилися сумнівні друзі.

Особисте життя Ганни не склалося, вона втратила роботу. Виручали лише пенсія старенької матері і підробітки меншого сина.

А Михайло часто приходить у сни Ганни. Він під дощем протягує руки до неї, і запитує: “Як ти тепер живеш без мене?”. Жінка злякано прокидається і розуміє, що це просто сон.

Раз на рік, у Провідну неділю, вона приходить на кладовище, обіймає пам’ятник, цілує фото чоловіка:

- Якби ти жив, то й донька була б жива. Якби ти жив, сини не відбилися б від рук. Якби ти жив, у нас був би достаток і гроші… Чому ти так рано покинув мене? Чому життя так жорстоко карає мене?

І їй здається, що чоловік посміхається з фото, і тихенько промовляє:

- Моя люба Ганнусю, все буде гаразд…

Йде десятий рік по смерті Михайла…