Верхолаз-екстремал

Повертаюся якось додому після особливо важкого дня. “Розбитий”, втомлений, лютий на увесь світ, заходжу до свого під’їзду і бачу, що світла немає. Порахувавши слоненят до тридцяти, я зрозумів, що електрики не буде, - причому, мабуть, довгенько.

Ноги почали підкошуватися самі собою лише від думки, що ліфт не працює. Справа в тому, що живу я у 14-поверховому будинку на найспортивнішому поверсі, тобто - на останньому. Перспектива довго й нудно підніматися вузькими і темними сходами (вони знаходилися в центрі будинку і не мали жодного джерела освітлення) мене аж ніяк не приваблювала. Але що зробиш - таке “селяві”. Проклинаючи на чому світ стоїть, крім своєї роботи, ще й електриків і міську владу, починаю повільне сходження на Еверест, тобто - додому.

Темно, хоч око виколи, ліхтарик я забув, сірників нема. Сусіди об одинадцятій годині ночі та ще й без світла просто не відчинять дверей. Отож, човгаючи всюди об брудні стіни, чіпляючись плечима за іржаві бильця, долаю нелегкий шлях. Десь на дев’ятому поверсі, коли я вирішив витерти лоба, у мене з голови злетіла шапка. Подумав:

- Шукати її вже нема сили, з’явиться світло - з’їду ліфтом і заберу.

Добираюся до 13-го поверху. І, о небо! Вмикається світло. Тут я відчуваю, що починаю остаточно шаленіти:

- Не могли вони, такі-сякі, увімкнути світло трохи раніше або пізніше, щоб хоч не шкода було часу, витраченого на блукання в темряві...

І тут я приймаю воістину ідіотське за своєю суттю, рішення:

- А, хай вам грець, хоч один поверх, але проїдуся на ліфті, що ж я даремно за нього стільки сплачую ЖЕКу.

Викликаю ліфт, той слухняно відчиняє двері, заходжу, натискаю на кнопку 14-го поверху і... з незрозумілих причин ця залізна тварюка їде вниз.

Але це ще не все. Коли ця “труна на шнурку” доїжджає до першого поверху, вона справно відчиняє двері і... електроенергія в будинку, за законом підлості, знову вимикається.

Я подякував Богу, що не застряг на другому поверсі, й подряпався вгору, маючи надію знайти десь на дев’ятому поверсі свою шапку.