Позич менi свого чоловiка

Минав час, а її думка про нього майже не змiнювалася. Щоразу, коли приходила до нас, вона знаходила за що його покритикувати.

Хоча мiй Сергiй грошi заробляв, з дитиною гуляв, у хатнiх справах допомагав i нiколи зi мною не сварився.

Свiтлана взагалi про сiм’ю висловлювалася як про в’язницю i постiйно акцентувала на тому, що їй нiхто не потрiбен i що успiшнi жiнки – самотнi. Ну треба ж було якось виправдовуватися перед замiжнiми подругами. Та якось вона влаштувалася на престижну роботу, а там була вимога – цiнувати iнститут сiм’ї.

Подруга моя – ще та кар’єрист­ка. Тому в цьому планi, аби досягти своєї мети, не зупиниться нi перед чим. На роботi вона всiм брехала, що має чоловiка, а коли їй пообiцяли пiдвищення, то ще й про дiтей щось наплела. Я знаю, бо вона брала нашi сiмейнi фото i фотошопила замiсть мене на них себе, щоб поставити це фальшиве фото на робочий стiл.

У компанiї Свiтлани часто органiзовували корпоративи. I бажано було приходити туди зi своєю половинкою.

– Ти просто мусиш позичити менi свого чоловiка, – тероризувала мене подруга.

– Вiн що, рiч якась? – пробувала вiдбитися я.

– Та в мене на столi його фото стоїть. Вже всi його бачили.

Позич! – не вгавала вона.

– Слухай. Ти все життя його за недочоловiка маєш, нащо ж ти його фото на стiл ставила? – не здавалася я.

– Бо вiн гарний!

Цi слова розтопили моє серце. Вперше за стiльки рокiв я почула, що мiй чоловiк таки їй хоч чимось подобається. Я здалася i погодилася. Сергiй довго не йшов з нами на контакт, але теж здався i погодився «позичитися» подрузi. Вiн пiшов iз нею на корпоратив. Ой, що пiсля цього почалося! Свiтлана заспокоїтися не могла, так його хвалила.

– Вiн такий вихований у тебе! Такий розумний! А як вiн танцює! Ну й пощастило ж тобi, подруго! Позич ще на один корпоратив!

А я, дурепа, вуха розвiсила i ну пишатися тим, який я собi скарб вiдхопила. «От тепер оближися, – думала я. – Бери, користуйся i заздри, який у мене чоловiк».

А якось до нашої хати прийшла велика «радiсть». Подруга оголосила, що наступний корпоратив буде у Венецiї (мiй чоловiк усе життя мрiяв там побувати) i що фiрма все оплачує, i вона бере мого Сергiя.

– Скажи, що «твiй», тобто мiй чоловiк захворiв. Вiн не полетить, – почала я.

– Полечу, – приголомшив мене Сергiй. – Я давно хотiв у Венецiю. Чому б не полетiти? А для Свiтлани це дуже важливо, бо її керiвником вiддiлу мають призначити. Уже як заварили кашу, то треба з’їсти до кiнця.

I ми справдi з’їли всю кашу. Пiсля подорожi до Венецiї (де, як я дiзналася вiд Свiтланиного спiвробiтника, нiякого корпоративу не було) мiй чоловiк додому не прийшов.

«Я лишаюся у Свiтлани», – написав вiн менi у есемесцi. Навiть не подзвонив, а написав. Я завезла дитину мамi, а сама помчала до подруги забирати позиченого чоловiка.

– А я тобi не шафа чи сумка якась, що ти мене то вiддаєш, то забираєш, – сказав чоловiк i зник за дверима Свiтланиної квартири. Подруга стояла з опущеними очима i мовчала.

– Вiн же ж тупий для тебе, бiдний i нецiкавий! Навiщо вiн тобi?

Ти ж завжди казала, що я помилилася з вибором, – кричала я.

– Ти помилилася, а я нi, – вiдповiла Свiтлана. – Я закохалася в нього ще з першого дня нашого знайомства. I не вiддам його тобi. Ти маєш сина, маєш за що йому подякувати. Тепер дай i менi пожити.

Тiєї ночi я виплакала не одне вiдро слiз i випила чимало спиртного. В один момент мене зрадили одразу двоє моїх найближчих людей. Я не стрималася i подзвонила до людини, яка завжди в моєму життi вмiла все розкласти по поличках, – до мами. Усе їй розказала.

– Нiколи їм цього не пробачу! – схлипуючи, говорила я у слухавку.

– Мантелепо ти нерозумна, – зовсiм не спiвчутливо промовила моя мама. – Та вiн все правильно зробив i сказав тобi. Де це бачено, щоб чоловiка позичати? Значить так: про ту свою подругу забудь назавжди. Викресли з пам’ятi й у хату не впускай. А чоловiка поверни i ще пробачення в нього попроси! I доки того не зробиш, навiть не дзвони до мене.

Як добре, що в нашому життi є мами. I справдi: а якби Сергiй отак мене позичив товаришу? Що б я робила?

Я заспокоїлася i поїхала до Сергiя на роботу. Багато говорила, плакала, вибачалася. А вiн мене обняв i промовив:

– Заспокойся. Не було в нас нiчого. Просто дiстали ви мене обидвi.

Вирiшив тебе провчити. А Свiтлану я навiть не цiлував. Сьогоднi заберу речi i буду вдома.

У нас iз Сергiєм тепер усе чудово. Вiн менi пробачив, i ми домовилися про це забути. Нинi в нас немов другий медовий мiсяць. Свiтлана ще робить спроби повернути його собi. Та всi вони невдалi, бо ми викреслили її з нашого життя.