А все могло би скластися по-іншому…

Понад шість десятків літ живе Марія із цим тягарем на серці й картає свою долю, що так жорстоко над нею пожартувала.

…Кращої пари у селі не було. Високий, кремезний, кароокий, з пишними неслухняними кучерями на голові Іван, як ніхто, підходив стрункій світловолосій Марії. Завжди впевнений у собі юнак вже давно кинув оком на сором’язливе дівча та чекав слушної нагоди, щоб підійти.

Марія цілу неділю крутилася перед дзеркалом. Не кожен же день у їхньому клубі виступають з п’єсою аматори із сусіднього села, тим паче відомі не лише у їхньому районі, а й поза його межами. А ще… Це вперше мама з батьком дозволили їй залишитись після концерту на танцях. Як давно Марія про це мріяла. Он подруги – її однолітки, вже з хлопцями зустрічаються, а Марія у свої вісімнадцять цілими вечорами вдома рушники вишиває. Але тепер усе буде інакше – вірила дівчина, нетерпляче позираючи то у вікно, то на годинника.

– І де ж ця Галина? Чому вона так довго не йде? – запитувала себе, виглядаючи подругу, з якою збиралися йти до клубу.

Галина прийшла о сімнадцятій годині, як і домовлялися. Але не сама. Брат Іван, довідавшись куди вона йде, попросився супроводжувати дівчат.

Двогодинна вистава пролетіла, як сон. І ось весела полька місцевих музикантів скликала молодь на танцмайданчик. Галина пішла танцювати з Михайлом, який вже давно їй проходу не давав своїми залицяннями. А Марія сиділа на лавці, весело підморгуючи подрузі. І тільки тепер вона помітила на собі чийсь погляд. Це був сміливий і, як вже пізніше вона зрозуміла, закоханий погляд Івана, від якого чомусь у Марії аж мурашки по спині забігали. Такого відчуття у неї раніше не було. Марія зашарілася, опустила очі додолу і хотіла у цю мить крізь землю провалитися. Іван не дозволив їй цього зробити, бо відразу підійшов до Марії і галантно запросив на вальс, який змінив запальну польку. Їй хотілось, щоб ця ніжна мелодія ніколи не закінчувалася. Сьогодні вона зовсім по-іншому дивилася на Івана – не як на брата подруги, а як на хлопця, погляд якого зачарував її. Весь вечір вони протанцювали удвох, не бачачи навкруги нікого. Вони мовчали – вперше у них не було тем для розмови. А після танців Іван провів Марію додому.

– Ти вийдеш на вулицю завтра ввечері? – з тремтінням у голосі, що зовсім на нього не схоже, запитав хлопець.

– Вийду, – промовила дівчина і чимдуж побігла до хати, щоб батьки не лаяли, що вона так забарилася.

За всю ніч Марія не стулила очей. Вона думала про цього зухвалого і водночас такого хорошого хлопця.

Яким довгим виявився для неї наступний день. Вона вже давно впоралася з покладеною на неї роботою, а вечір все не приходив…

Іван теж дуже чекав зустрічі з дівчиною, тому прийшов на побачення набагато швидше. Він сховався за старого кремезного ясена, що ріс обабіч її подвір’я, і мовчки спостерігав, як порається на грядці його Марічка. Сьогодні він обов’язково розкаже їй, як неспокійно б’ється його серце, коли бачить її.

– Я не спізнилася? – весело прощебетала дівчина, вийшовши на ледь стемнілу вулицю, побачивши, що Іван уже її чекає.

– Ні, це я раніше прийшов, – відповів хлопець, повернувшись від своїх роздумів.

Вони гуляли стемнілими сільськими вулицями. Час від часу їх мовчанку порушували веселі пісні молоді, що долинали з інших вулиць.

З того дня Іван щовечора приходив до Марії. Вони дуже добре розуміли і гармонійно доповнювали один одного.

…Вже два роки минуло відтоді, коли Іван вперше провів Марію додому. Він збирався зробити коханій пропозицію руки і серця, але вирішив перевірити, чи справді Марічка кохає його і чи здатна на подвиг заради кохання. І ось однієї неділі наприкінці святої літургії у церкві священик зачитав оповідь, у якій було сказано, що Іван збирається одружитися з …Людмилою. Марія не знає, як дійшла додому – у її очах стемніло, ноги підкосилися. Її біль і образу бачила лише подушка, мокра від сліз. Вона не наважилася підійти до Івана й вияснити причину їх розлуки. А він чекав, що вона скаже у церкві, що проти цього шлюбу. Коли прочитали третю оповідь і Марія ніяк не зреагувала на його вчинок, Іван, гордий та імпульсивний, покинув рідне село і подався до далекої Америки.

…Він не знайшов на зарубіжжі отієї єдиної, бо так і не зміг забути Марії. Але його гордість заважала йому повернутися і попросити вибачення у коханої. Так усе життя у самотності і докорах сумління прожив Іван серед чужих людей. Не вийшла заміж і Марія. Вона не знає, як пережила цю образу і приниження.

Вона йому, мабуть, усе простила. Час лікує рани, але біль у її серці не стихає і досі. А все могло би скластися по-іншому…

Оля Гладучк-Попадюк