Де тебе шукати?

Світлина залишилася тільки одна. Решту мати порвала. Навіть весільні фотографії не пощадила.

На цьому фото батько молодий і гарний. З хвилястим чубом. Усміхнений. З родимкою на правій щоці.

Галина тішилася, що Софія не схожа на зрадливого чоловіка. Колись донька часто запитувала, де зараз живе батько. Просила його адресу, аби написати про свої успіхи в школі, про те, як їй його не вистачає. Наївно вірила, що він прочитав би листа й повернувся б. Галина нервувалася:

— Звідкіля мені знати, куди він завіявся? Чути про нього не хочу!

Може, справді не знала, де Григорій. А, можливо, не хотіла сказати…

Тепер у Софії «дорослі» клопоти. Вона – дизайнер. Замовникам подобається, як облаштовує їхні оселі. Зі смаком. Просто і вишукано водночас.

Особливо подобається фантазувати над дитячими кімнатами. У кожній дівчинці бачить себе маленьку. В Софії не було рожевої спальні з гарними меблями, наче з казки. У таких спальнях маленькі дівчатка відчувають себе принцесками. Софія вживалася в образ доброї феї, яка чаклує над затишним місцем, куди у сни маленьких принцес прилітатимуть чарівні ельфи та ангелики.

А коли облаштовувала спальні для хлопчиків, уявляла свого ненародженого братика. Якби тато пішов від них пізніше, мама встигла б народити Тарасика чи Івасика. А він залишив їх, коли братик ще не був готовий прийти у цей світ. А потім… Мабуть, він дуже образився на тата. І його душа відлетіла у позапростір та позачас, де нема батькової зради і маминих сліз.

— Галю, не побивайся так. Про дитину подумай, – казала рідня молодій жінці, коли чоловік зібрав манатки.

— Як Гриша міг так вчинити? Чому? – ридала та.

Галина дуже змінилася після того, коли її залишив чоловік і втратила дитину. Загубила усмішку. Стала мовчазною. Злою. Пильнувала, аби донька не зустрічалася з хлопцями, коли була в старших класах. Влаштувала скандал, коли Софія хотіла познайомити матір зі своїм інститутським одногрупником, а заодно й кавалером.

— Чоловіки всі одинакові! – кричала. – Краще в дівках посивіти, ніж серце собі з’їсти. Не хочу й духу чоловічого чути в хаті.

Софії до тридцятки добігає. А вона сама. Тішиться, коли людям в радість її робота. Коли дітлахи стрибають від щастя, побачивши свої чарівні кімнати.

А віднедавна почала займатися дизайном крамничок. Крім заробітку, це приносить задоволення. І не залишає багато вільного часу.

Мама й досі запитує: з ким була, де була, чому була… В Софії вже оскома від цього.…Вона хоче побачити батька не для того, аби дорікати чи з’ясовувати стосунки. Їй лише б запитати, що спонукало залишити вагітну маму. І чому він ніколи не згадав про неї, свою доньку.

— Де ж тебе шукати? – запитувала в молодого чоловіка на фотографії.

Софія не пам’ятала батькових рук. Його посмішки. Подарунків від зайчика. Коли він пішов з сім’ї, їй було три роки.

— Тато носив мене на руках? – якось запитала в матері.

— Краще б його світ не носив! – кинула у відповідь Галина.

Софія засмутилася.…Новим клієнтам Софію порекомендувала колишня її замовниця. Будинок, де ті жили, щойно зведений. З великими вікнами. Просторими кімнатами.

— Батьки подарували синові з невісткою квартиру. Молоді хочуть переселитися у власне житло. Поміркуйте, як все облаштувати. Ви це вмієте, Софіє.

«Знайомив» Софію з помешканням молодий господар. Леонід. Пояснив: дружина з дитиною. Крім того, вона довіряє чоловіковим смакам. Леонід займається комп’ютерним дизайном. В батька бізнесові справи. А матір ремонти-дизайни не цікавлять. Вона оцінюватиме все тоді, коли робота буде зроблена.

— У вас хлопчик чи дівчинка? – запитала Софія.

— Дівчинка. Третій рік пішов. І наш дідусь хотів би, щоб у неї була дуже гарна, затишна кімната. Ви не уявляєте, як він любить внучку.

Софіїні дизайнерські рішення сподобалися замовнику.

— Усе продумано чудово. А кімната для доньки виглядатиме казково. Рекомендуватиму вас своїм знайомим, якщо комусь знадобиться хороший фахівець.

«Приймати» роботу спершу прийшла чоловіча половина з маленькою дівчинкою. Дідусь на руках вніс свою принцесу до її кімнати. Дівчатко кинулося до симпатичної ляльки, яка очікувала свою господиньку.

Софія глянула на чоловіка й завмерла: родимка на правій щоці. І схожість з фотографією її батька. А він розглядав її. Збентежився. Перед ним стояла майже копія його першої дружини.

«Ось я і знайшла тебе, тату», – мовила подумки.

Дівчатко сміялося, бігало по кімнатах.

— До речі, це гарний подарунок для Алінки. У неї скоро день народження. Нам виповниться три рочки, – сказав Леонід.

«Мені також було три роки, коли ти пішов від нас», – мовила очима до Григорія. Він зрозумів.

Коли виходили з квартири, Григорій тихо сказав:

— Я хотів би поговорити з вами… е-е-е… з тобою… Софіє. Я…

— Ви носили мене на руках? – запитала Софія в Григорія.

— Що?

Не чекаючи відповіді, побігла сходами. Ні про що не запитуватиме. Бо нічого не повернеш. А Леонід… Скільки йому років? Майже Софіїн ровесник. А, може, й справді одноліток. Отже, батько вже мав сина. Чому він пішов до іншої жінки? З великого кохання? З обов’язку? Хто вона? Чи є в них ще діти?

Раніше Софія гадала: коли зустріне батька, їй стане легше. Не стало.

Купила букет білих хризантем і ведмедика. Сіла в автобус, який їхав до кладовища. Вона часто приходить на могилку братика. І вірить: коли вона тут, його душа прилітає також.

Батько не знає, де похований його ненароджений син. Про це якось сказала мама. Він і не запитував. А цвинтар – таке місце, куди не змушують та не запрошують приходити. Сюди має вести серце і пам’ять.…Пробіг вітер. Розвіяв Софіїне волосся. А, може, це…

— Ти пустунчик, Тарасику-Івасику, – мовила. – Я знайшла нашого тата. Нині бачила його. Прийшла тобі розповісти. Ще у нас є брат. Але він про це нічого не знає…