Пам'ять про тебе у моєму серці

Клавдія Іванівна, вийшовши на пенсію, часто бачить у снах своїх колишніх учнів. Вона знову “воює” з ними – своїми бешкетниками. І вкотре каже собі: “Я їх усіх любила. Особливо – “важких”. Ось і сьогодні їй наснився Сашко. Давно його не бачила. Як він живе, де – не знає. А так хотілося б дізнатися. Сашко – її біль...

Дитинство без радості

Мама Сашка - вродлива, статна жінка, працювала перукарем. Жінки намагалися потрапити тільки до неї, тож заробляла непогано. Все було б добре, якби... Один-два рази на місяць вона запивала. Цих днів Сашко боявся понад усе.

Дні й ночі тривало п’яне гульбище. Не приведи Боже, щоб Сашко трапив матері під п’яну руку. Вона била його нещадно за все: за “двійку”, за те, що забруднив одяг, а то й просто ні за що. А потім плакала п’яними слізьми, примовляючи: “Чого ми з тобою такі нещасні?”.

Одного разу, коли у школі був медогляд, і черга підійшла до Сашка, лікар жахнулася: все худорляве тіло хлопчика було в синцях. Присутня була і вчителька.

- Сашко, хто тебе так побив? - злякано запитала Клавдія Іванівна.

- Я сам ударився, - похмуро відповів хлопчик.

Звісно ж, дорослі зрозуміли все…

Клавдія Іванівна побувала вдома у Сашка. Потрапила туди, коли “гуляння” саме було в розпалі. Коли вона прийшла, Сашко сидів на кухні й робив уроки.

- Що ти накоїв, негіднику? – запитала мати в сина, ледь повертаючи язиком.

- Нічого, - відразу заспокоїла вчителька. - Я відвідую всіх своїх учнів, аби познайомитися з умовами їхнього життя. От і до вас зайшла.

- Нема чого сюди ходити, - грубо відповіла жінка...

Якось пізно ввечері, повертаючись додому з педради, Клавдія Іванівна побачила неподалік від школи Сашка. Похнюпившись, він сидів на своєму рюкзачку просто на землі.

- Чому не йдеш додому?

- Не можу. Сьогодні нова вчителька співів поставила мені “двійку”. Мати буде бити.

- Ходімо до мене. Повечеряємо. Познайомлю тебе з моїм сином. У мене й заночуєш. А матері зателефонуємо...

Після вечері вчителька відвела Сашка до дитячої кімнати: “Будеш спати на ліжку, а мій син на дивані. А тепер давай з тобою поговоримо”.

А я її люблю...

- Коли я був зовсім маленьким і ходив до садочку, всі дітки вихвалялись один перед одним: в одного батько – водій, у іншого – лікар, - почав свою розповідь Сашко. - Був навіть батько-льотчик. Прийшовши додому, я запитав у мами про свого батька. Вона відповіла, що татусь загинув у автокатастрофі.

Одного разу, під час занять, вихователька запропонувала дітям розповісти про своїх татусів. Дійшла черга й до мене. “Мій батько був водієм. Він загинув”, - сказав я.

“Не бреши! – вигукнув мій сусід Миколка. - В тебе ніколи не було батька. Моя баба казала, що ти – байстрюк”.

З кулаками накинувся на Миколку. А битись я вмів. Бився тому, що за себе постояти міг тільки я сам. Нас ледь розборонили...

Клавдія Іванівна уважно слухала хлопця.

- Сашко, може підеш вчитися до інтернату? Я тебе влаштую. Тобі там буде добре. Я буду тебе відвідувати.

- Ні, я від матері не піду. Коли вона твереза, жаліє мене, купує цукерки. Без мене вона помре: коли їй буває дуже кепсько, я викликаю “швидку”, лікарі її рятують. А без мене як буде? – запитав він якось зовсім не по-дитячому...

Кроки в доросле життя

Згодом Сашко перейшов у четвертий клас уже до інших учителів. Але Клавдія Іванівна не забула про нього. Дізнавалася, що вчиться він дуже слабо, поведінка також погана, - з одним поб’ється, з іншим – посперечається. Ріс, як затравлене звірятко. Та хіба могло бути по-іншому?.. Вчителі, які знали про його біду, “перетягували” Сашка з класу в клас.

Після дев’ятого класу пішов вчитися до ПТУ на слюсаря. Провчився півтора року, і раптом – біда. Під час суперечки з одногрупником побив хлопця так, що той опинився в лікарні. Батьки потерпілого звернулися до міліції. Так Сашко опинився в колонії...

Несподівана зустріч

Клавдія Іванівна вже була на пенсії, коли одного разу, йдучи центром міста, раптом почула:

- Доброго дня, дорога моя вчителько! я такий радий вас бачити! Ви не впізнаєте мене?

- Чому ж не впізнаю, Сашко! Я тебе ніколи й не забувала. Як я рада, що тебе зустріла! Ну, розповідай про себе. Ти так змужнів, такий гарний. Давай присядемо у скверику.

Сашко, хвилюючись, розповідав про своє життя.

- У колонії ночами, лежачи на нарах, я пригадував, як не раз ви казали нам, малим і нерозумним: “Дітки, ніколи не робіть зла, бо воно повернеться до вас. Не будьте жорстокими. Коли бачите, що хтось знущається чи то з кішки, чи собаки – знайте, що це погана людина. Треба бути милосердними”. Якби я тоді послухався вас… – Сашко замовк.

Клавдія Іванівна бачила, як йому важко пригадувати минуле. Згодом він продовжив:

- Три роки я пробув у колонії. За цей час мати декілька разів була в мене, привозила передачі. А згодом втратила роботу. Під час побачень завжди плакала і примовляла: “Які ж ми з тобою нещасні!”. Я бачив, що вона дуже змінилася: схуднула, змарніла. “Напевно, хворіє”, - думав я. Останній рік, що я був у колонії, вона не приїжджала і на листи не відповідала.

Звільнившись, я поїхав додому, де на мене чекав новий удар долі: виявилося, що минув уже рік, як померла мати. В нашій квартирі жили чужі люди. Вони розповіли, що мати була одинокою, нікому не потрібною... померла. Поховали її невідомо де, і невідомо хто. Куди податися? Ні грошей, ні родичів. Ноги ніби самі, привели мене до храму. Вже закінчилася вечірня служба. Я присів на східці. Вийшов священик, зачинив двері.

- Що ти тут робиш, синку? – звернувся він до мене.

- Нічого не роблю, просто присів – іти немає куди... - якось мимоволі вирвалося.

Зав’язалася розмова. Сам не знаю, як усе вийшло: розповів йому свою сумну історію. Священик уважно слухав.

- Сам не знаю, піду, напевно, на вокзал, – сказав я. - Там пересиджу ніч.

- Не підеш ти на вокзал, ходімо до мене. Переночуєш, а завтра щось придумаємо...

Так у моє життя увійшов отець Сергій. Мабуть, сам Господь вказав мені дорогу до нього. Наступного дня він запропонував:

- Недалеко від міста монахи відбудовують церкву і приміщення монастиря. Якщо ти не проти, я відвезу тебе до них. Попрацюй з ними, а там видно буде.

З того часу моє життя змінилося. Монахи у вільний від роботи час тлумачили мені Слово Боже, і поволі Божа благодать ніби сходила на мене. В цьому ж селі я познайомився з жінкою, яка сама виховувала доньку, – з чоловіком розійшлася давно. Ми покохали одне одного, а згодом одружилися. Зараз у нас троє діточок. Працюю трактористом у фермера. Все, здавалося б, добре. Лише одна думка не дає мені спокою – не було мене поруч із мамою в останні хвилини її життя. Я знайшов її могилу, часто буваю на цвинтарі. Сиджу біля її могили і подумки кажу їй: “Прости мене, матусю. Я тебе люблю і пам’ятаю...”.