Ромашки

Ніколи не забуду тебе…” – це написав їй Миколка в класі восьмому чи дев’ятому.…Вони разом бігали до річки, ліпили там із піску “паляниці” й “пиріжки”. Підкорювали найвищі в селі шовковиці, приходили додому брудні-брудні, отримували на горіхи від батьків, бо баба Марфа знову скаржилася, що знайшла їх на дереві.

Дівчинка зі шовковистим волоссям і величезними бантами та хлопчик із кирпатим носом, весь у ластовинні. Бабуся жартома запитувала: “Знову з рябим кудись подалася?”.

А Христинка зовсім не сердилася, не зважала на бабусине бурчання. Діти з Вишневої вулиці мчали велосипедами у степ. Їм було цікаво, що там, за садом, за пагорбом… Клялися на вірність у дружбі. “Не забудеш?” – зазирав у її великі блакитні очі Миколка. “Не забуду!” – ствердно відповідала вона, зачиняючи за ним двері пам’яті.

Те ромашкове поле… Сонячний день… День їхніх сповідей. Як можна стерти це з пам’яті? Він зірвав декілька квіток і простягнув їй. “Погадаймо”, – запропонувала вона. “Ні, не треба”, – заперечливо похитав головою.

Мов листки календаря, злітали дні, місяці, роки. Життя – наче пісочний годинник. Миколка поїхав до міста вчитися на інженера. Потім служив у армії. Христинка залишилася в селі, бо раптово захворіла мама. А ще ж дві молодші сестрички, треба було допомагати. Пізніше вступила до педагогічного училища, успішно закінчила його і повернулася в рідну хату.…Листи від Миколки ставали все коротшими. Він нарікав, що в армії важко, дисципліна. Обіцяв, що коли повернеться, вони знову будуть разом.

Першою неприємну звістку принесла Тетяна, Миколчина сестра. Прибігла до Христинки, щоби порадитися, яку сукню придбати на весілля брата. Дівчина запропонувала свою – найкращу.

Мама померла. Сестрички повиходили заміж і покинули батьківський двір. А Христина… Вона й далі всім допомагає. Лише школа та її учні не дають сумувати.

Якось до Христини прибігла стурбована директорка школи Галина Дмитрівна. Вона почула, що в сусідньому селі залишився сиротою маленький Сашко. Вчителька відразу рушила туди… Подолавши всі перешкоди, відчула себе найщасливішою у світі – тепер у неї є син.

Хлопчик смикнув Христину за рукав: “Мамо, чому ти не відкриваєш конверт? Від кого цей лист?”. Вона з любов’ю поглянула у великі блакитні очі, на кирпатий носик, щічки, які поцілувало сонечко… Усередині лежала ромашка і пожовкла від часу фотокартка: дівчинка з двома золотавими кісками і величезними бантами та хлопчик із кирпатим носом і ластовинням. Здавалося, він тихо промовляє: “Не забудь…”.