І вже повік були разом…

Несміливими кроками Анна наблизилася до художника, кинула очима на ескізи. Той якось знітився, у нього нервово засіпалися повіки, але продовжував малювати.

«Ви свої картини продаєте?» – спитала. Художник не відповів. Він весь був у тому мальовничому куточку, який швидко з’являвся на полотні. За короткий час Анна зрозуміла: він малює будівлю санаторію, де вони відпочивають. Колись тут був графський маєток. Усілякі легенди ширяться про родину графа. Навіть ходять чутки, що опівночі тут з’являється привид жінки в білому вбранні, яка тихо плаче. Це, нібито, дочка графа, яку той хотів видати за нелюба, а вона кохала їхнього наймита. Бідолашна, дізнавшись, що батько готовий прийняти старостів, отруїлася…

Тієї ночі Анна довго не могла заснути. Сміялася сама з себе: невже у свої п’ятдесят закохалася в чоловіка, про якого нічого не знає? Що тут казати? Вона не раз шкодувала, що через власну гордість, нерозсудливість сама зламала свою долю. Відштовхнула від себе людину, яку кохала, з якою планувала спільне майбутнє.

З Терентієм вона познайомилася на дні народження своєї подруги Олесі. Він – її двоюрідний брат, жив у сусідній області. У той день захворіла мама Анни, і вона не могла довго бути на забаві. Сказала про це Олесі. «Що ж, шкода, але не можу тебе не відпустити, бо мама – це святе. Зараз попрошу брата, щоб провів тебе», – мовила Олеся.

Надворі дихав свіжістю кучерявий квітень. Легко, невимушено зав’язалася в них розмова. Хлопець відразу сподобався Анні. Розповів, що навчається у Львівському виші. Буде істориком. «Знаєш, вся історія перекручена. Кого вважали героєм – став ворогом, і – навпаки. Тому часто навідуюся у бібліотеку. Читаю додаткову літературу, хочу в усьому розібратися», – мрійливо мовив хлопець.

Анна замилувалася його вродою, розсудливістю, блиском в темних очах. Недарма ім’я у нього таке рідкісне – Терентій. Бо ж очі, як терен, думала вона.

За кілька днів хлопець зателефонував. Спитав, чи вона не проти зустрітися на вихідні. Анна на той час працювала лаборантом на молокозаводі. Робота – дуже відповідальна, напружена, тому радо прийняла пропозицію відпочити на природі. Була упевнена – кохання з першого погляду існує. Терентій ні на мить не йшов з її думок. Переживала, що там, у виші, є багато вродливих дівчат, які теж можуть бути закохані в такого красеня. Якось про це сказала хлопцеві. Терентій розсміявся: «Ти у мене – одна-єдина. І ніхто мені більше не потрібен». А потім несподівано додав: «А щоб ти не ревнувала, скоро приїду до тебе зі старостами. Можна?»

В Анни засвітилися щастям очі: «Звісно, можна. Я кохаю тебе, рідненький».

На сватанні була визначена і дата весілля, і ресторан. Батькам нареченого дуже сподобалася дівчина – її манери, вихованість, ввічливість. Старшою дружкою на весіллі мала бути сусідка Галя. З нею Аня разом корови пасла, у школу в сусіднє село ходила, ділилася секретами. Якось Галина сказала, що, мовляв, чотири місяці до весілля – надто великий термін. Терентій ще передумати може, іншу знайти. Аня спаленіла: «Йому ніхто, окрім мене, не потрібен». Однак, Галя порадила їй перевірити Терентія на вірність. І стала розробляти план. У Львові є у Галі подруга. До неї Аня має поїхати, щоб було, де заночувати. Вона позичить їй перуку, зробить макіяж, з її телефону Аня зателефонує хлопцеві, призначить зустріч у барі, що неподалік дому подруги. Ось тоді й побачить, як зреагує Терентій – погодиться чи відмовить.

Подруга Галі зустріла Анну на залізничному вокзалі. Весело реготала із затії Галини, весь вечір розповідала, яка вона хитрюща. Вранці стала чепурити Аню на побачення. Зробила макіяж, позичила перуку, модну сукню з глибоким декольте, начіпляла усіляких прикрас. Аня милувалася собою у дзеркалі, з неї вийшла чарівна білявка! Впізнати її було важко. Тоді з телефону Іри, до якої приїхала, набрала номер Терентія. Звісно, змінила голос. Сказала, що увечері хоче з ним зустрітися. Востаннє побачити, поговорити, бо ж знає, що він – заручений.

Розуміє, що вже нічого змінити не можна і тому шкодує, що не зізналася йому у своїх почуттях раніше, адже давно кохає його. Терентій якусь мить мовчав, а потім, затинаючись, сказав, що ввечері зайнятий. «Тоді – завтра, о сьомій вечора. Добре?» – уперто строчила Анна. «Гаразд», – невпевнено відповів Терентій. Тоді Анна назвала місце зустрічі.

Він чекав її за столиком поблизу вікна. Уздрівши його, Анна засумнівалася, чи варто розпочинати цю комедію. Але відступати було пізно – хлопець уже запримітив її. Анна вловила запах парфумів, які йому подарувала, привіталася кивком голови.

«Кави?» – спитав Терентій. І Анна не витримала, голосно зареготала. «Не чекав мене?» – скинула з голови перуку. Хлопець, ніби прикипів до стільця. Його обличчя пашіло.

«Для чого цей цирк, Аню?» – його голос тремтів. Та Анні було не до цирку. Вона розплакалася, стала обзивати Терентія найогиднішими словами. Он, який він – бабій! Як добре, що вона розпізнала це вчасно. Справді, мудру пораду дала їй Галина.

«Вгамуйся, кохана. Я тобі все поясню. Нас люди чують», – благав хлопець. Але Анна, ніби й не чула його. «Ти – зрадник! Безсоромний зрадник! – кричала, мов заведена. – Між нами – кінець!»

Терентій ще кілька разів приїжджав у село до коханої, намагався склеїти їхні стосунки, але Анна була категоричною. Свого рішення не змінила навіть тоді, коли довідалася, що вагітна. Про дитину Терентію не сказала. Це – тільки її маля і вона знайде для нього хорошого батька.

Невдовзі Анна вийшла заміж за іншого, але батьком малій Алінці він так і не став. Дорікав Анні, що надто багато коштів тратить на доньку. Через неї мало уваги приділяє йому. А одного дня, коли Анну виписали з лікарні після операції на апендицит, вона побачила синці на тілі дитини. Це була межа її терпінню. Вона подала на розлучення.

Мов намистинки нанизувала Анна сумні спомини. Виросла дочка, вивчилася, хорошу роботу має, доброго чоловіка, маленького Вадимчика. Але й досі іноді запитує про батька. Анна ж нічого про нього не знає. Олеся – його сестра, багато літ живе за кордоном. З Анною не спілкується. Образилася на неї за брата.

Анна й сама часто картала себе за те, що послухала сусідку, а не власне серце. «Дівчина благала: останній раз побачити тебе хочу. І я пошкодував її, пішов на ту зустріч через цікавість», – оправдовувався тоді Терентій. «Ти так усіх шкодувати будеш?» – скипіла Анна. Їй би розсміятися, повірити коханому. І все могло би бути інакше……Художник уже завершив картину, став складати мольберт, коли ланцюжок спогадів Анни перервав голос якогось чоловіка: «Терентій? Де ти тут взявся? Таки художником став?» Чоловіки обнялися, пішли у санаторій.

Терентій?! Звісно, це – він! Той, кого колись образила, кого часто бачила у снах, кохання її життя, батько Алінки. Вона вже не сумнівалася в цьому.

Наступного дня Анна не виходила з кімнати, в неї піднявся тиск. Боялася зустріти Терентія, зізнатися, хто вона. Про все розповіла Соні – подрузі по кімнаті. Попросила її мовчати. Та, коли Анна задрімала, Софія тишком вийшла з кімнати. Пішла у парк. Підійшла до Терентія, кинула очима на картину, на якій побачила… Анну. «Це – Аня, моя подруга по кімнаті. Вона впізнала вас і боїться сюди приходити», – несподівано мовила Софія.

Мов осика під вітром, затремтіла Анна, коли Терентій приніс у кімнату її портрет. Соня, розуміюче підморгнула йому і вийшла з кімнати. Чоловік легенько взяв Анну за руки, глянув у вічі: «А ти майже не змінилася, Анютко. Я впізнав тебе відразу».

Розповів, що живе у Львові. Працює вчителем історії, але дуже любить малювати. У молодих роках переніс інсульт і дружина залишила його. Дітей Бог їм не дав. Через кілька років дізнався, що колишня дружина сама померла від інсульту. Закон бумерангу таки існує.

Ще кілька днів залишалося їм обом перебувати в санаторії. Але їх рішення було остаточним: завтра вони поїдуть до доньки і здійснять мрію всього її життя – побачити рідного батька…

І вже повік будуть разом.