Жіноче щастя

З Андрієм Юля зустрічалася півтора року. Тепер вже важко казати, було це кохання чи просто звичка. Вона знає лише одне – їх розлучили його батьки, яким Юля не подобалась ще з самого початку. Звісно, вона – проста дівчина, не пара синові батьків-медиків. Вони знайшли собі таку невістку, яка їм підходила, і Андрій не насмілився піти проти волі батьків. Чи, може, просто не захотів?! От і два тижні тому відгуляли весілля.

До останнього рейсу автобуса Львів – Тернопіль залишалося більш ніж півгодини, тож вона мала час подумати про недавні події. Звісно, їй було до болю образливо за себе, адже Андрій під час їх останнього побачення чужим, байдужим тоном сказав лише одне «пробач» і пішов.

Що більше Юля заглиблювалась у роздуми того вечора, то більше переконувалась: «Мабуть, у нас не було кохання. Це була звичка». Біль та образа поступово покидали її і вона десь в глибині душі побажала їм щастя. Уже й не гнівалась на дощ, який ще пів години тому зіпсував їй настрій. І твердо вирішила, що найближчим часом їй стрінеться доля.…Автобус приїхав із запізненням – у п’ятницю завжди так, бо їдуть із навчання студенти. Вільного сидячого місця, звісно ж, не було. Юля зі своїми новими оптимістичними думками і не почула, коли їй запропонував місце галантний юнак.

– Дякую, – збентежено сказала дівчина.

Слово за словом і у них зав’язалась невимушена розмова.

– Я – студент п’ятого курсу, тож за ці роки насидівся за університетськими партами, – жартував хлопець.

Юля розповіла йому, що недавно закінчила курси перукарів і тепер працює в одній із тернопільських перукарень.

Тарас був майбутнім філологом. Йому одразу впала в око юна тендітна дівчина з мокрим від недавнього дощу волоссям, простотою і щирістю у спілкуванні. І він, приїхавши на кінцеву зупинку у Тернополі, попросив у неї номер телефону. Юля нашвидкуруч написала на клаптику паперу, що потрапив їй під руки, але не вірила, що він зателефонує. Та через два дні в її телефоні висвітлився незнайомий номер.

– Привіт. Це Тарас. Не впізнала? – таким же енергійним, як і тоді, тоном спитав хлопець. – Я проходжу практику в Тернополі і дуже хочу поспілкуватись із професійними перукарями. Ти вільна сьогодні ввечері?

Такого швидкого розвитку подій Юля аж ніяк не сподівалася, але, не знаючи чому, вона сказала: «Так».

Гуляючи вечірнім Тернополем, дівчина поступово вилила душу Тарасові. Як виявилось, він теж нещодавно пережив подібне. Тож вони, як ніхто інший, розуміли і щиро підтримували одне одного. Їм було цікаво проводити разом час. Невдовзі їх дружні, приятельські стосунки переросли у почуття, від якого частіше б’ється серце.…Закінчивши Львівський університет, Тарас допоміг туди вступити Юлі, щоправда – на заочну форму навчання, бо Юля вже доглядала за маленькою Соломійкою. А потім, віддавши донечку в садок, вони двоє працювали в одній з тернопільських шкіл.

А довгими зимовими вечорами усі троє сиділи у затишній кімнаті перед телевізором і Юля, пригорнувшись до своїх найрідніших, подумки щиро дякувала Богу за справжнє сімейне щастя…

Оля ГЛАДЧУК-ПОПАДЮК