Ці дивні… заповіти

Довго коротко

Найдовший у світі заповіт залишила після себе нікому доти не відома американська домогосподарка Фредеріка Евелін Стілуел Кук в 1925 році. Він складався з 95 940 слів і ніколи не був прочитаний повністю, вголос, як це звичайно відбувається. Міссіс Кук не мала великого багатства, а її спонукуване та нерухоме майно можна було перерахувати на пальцях. Зате вона нажила за своє довге життя безліч друзів і ворогів, мала блискучу пам’ять і знайшла кілька слів для всіх них.

Вона складала заповіт 20 років, і багато хто бачив її за цим заняттям, були впевнені, що вона пише роман. До речі, ті, хто все-таки зміг прочитати заповіт цілком, стверджують, що він і читається як дійсно жіночий роман, а якщо його надрукувати, то читацький успіх гарантовано.

За право вважатися найкоротшим заповітом змагаються відразу кілька документів. Проте офіційно таким вважається остання воля німця Карла Тауша. 19 червня 1967 року в присутності нотаріуса він власноручно написав на аркуші паперу всього два слова: «Усе дружині».

Найобразливіший заповіт склав австралієць Френсіс Лорд, який, відписавши свій стан благодійним організаціям, друзям і слугам, наприкінці згадав і дружину. Їй він заповів один шилінг – щоб вона «купила квиток на трамвай, поїхала куди-небудь і втопилася».

Найщедрішим заповідачем можна вважати знаменитого письменника Роберта Льюїса Стівенсона, який подарував одній з подруг свій день народження. Дама народилася в Різдво 25 грудня, і її власне свято завжди забували. Зміна цієї дати на 13 листопада, день народження письменника, могла б змінити ситуацію, але останню волю автора «Чорної стріли» і «Острова скарбів» суд задовольняти заборонив: Стівенсон не був законним власником дня народження, а тому не міг його нікому заповісти.

Без права заповідального голосу

Треба сказати, що в багатьох країнах існують закони, які обмежують можливість заповідати майно, щоб захистити права спадкоємців. В Ірані, наприклад, дві третини майна померлого повинно розподілятися між родичами, і тільки залишковою третиною заповідач може розпоряджатися як йому заманеться.

У Франції, Іспанії та, наприклад, на Кіпрі частка «спадщини по праву» – 50?%, а позбавити спадщини людини можна тільки у випадку зовсім виняткових обставин, наприклад убивства. «Добре відомо, що вбивця не може успадковувати майно своєї жертви, – говорить британський адвокат Лоуренс Хойт. – Ця норма присутня в тому або іншому вигляді в законодавстві більшості країн і діє навіть відносно найближчих родичів».

Ще один захід захисту від зловживань придумали у свій час творці знаменитого Кодексу Наполеона, що дотепер залишається основою цивільного права не тільки у Франції та колишніх французьких колоніях, але й у багатьох країнах Європи та Латинської Америки.

У відповідності зі статтею 909 кодексу «докторам, медикам і аптекарям, які спостерігали людину під час хвороби, що стала причиною його смерті, забороняється діставати прибуток у вигляді прижиттєвих або посмертних дарунків від такої людини, зроблених під час хвороби». Виключенням із цього правила була лише виплата звичайного гонорару за послуги відповідно до виписаного лікарем або аптекарем рахунку.

Втім, є й інші обмеження. Коли якийсь житель американського міста Спрінгфілд (штат Орегон) у заповіті побажав, щоб з його шкіри зробили плетіння для його збірника віршів, влада відмовила спадкоємцям: воля заповідача вступала в пряме протиріччя з нормами місцевого законодавства про те, як варто чинити з трупами.

Не було виконано й останнє бажання Мері Мерфі, багатої каліфорнійської вдови. Вона розпорядилася приспати її улюбленого собаку Сайдо, щоб «позбавити останню моральних мук, пов’язаних із втратою господарки». За собаку заступилося товариство боротьби проти жорстокого поводження з тваринами, яке довело, що умертвіння здорового та молодого собаки порушує каліфорнійське законодавство.

Нелюдський фактор

Навіть при наявності заборон їх можна обминути. Як, наприклад, у випадку з собаками або кішками, які досить часто стають спадкоємцями великих капіталів. Навіть у тих штатах США, у яких діє однозначна заборона на заповіт майна твариною, заповідач цілком може створити благодійний фонд або траст, єдиним завданням якого буде турбота про улюблену кішку або собаку. Так зробила і Леона Хелмслі, яка не заповіла 12 млн доларів улюбленій собачці на прізвисько Лихо, а просто виділила ці гроші на її утримання.

До речі, першою людиною, яка заповіла все своє майно тварині, вважається житель американського міста Коламбус Джонатан Джексон, який доручив своїм виконувачам духівниці побудувати гуртожиток для кішок зі зручними спальнями, їдальнею, бібліотекою та концертним залом, у якому кішки могли б насолоджуватися музикою, і зручним дахом для прогулянок.

Найбагатшою твариною вважається собака на прізвисько Гюнтер IV. В 1991 році німецька мільйонерка графиня Карлотта фон Лібенштайн залишила 139 млн німецьких марок своєму псу Гюнтеру III. Від нього гроші перейшли його єдиному синові та спадкоємцеві – Гюнтеру IV.

Втім, тварини – не є найнезвичайнішими спадкоємцями. Якась жінка з округу Черокі (штат Північна Кароліна) залишила все своє майно Богу. Суд, розглянувши заповіт і не знайшовши підстав для його скасування, доручив місцевому шерифові знайти бенефіціара і забезпечити передачу йому спадщини. Через кілька днів округ Черокі прославився в усім світі як єдине місце на планеті, де офіційно визнано свою богооставленість. У доповіді шерифа місцевому судді говорилося: «Після повсюдних і ретельних вишукувань ми не змогли виявити Бога на території цього округу».

У свою чергу, фінський уряд має всі підстави вважатися єдиним на землі представником диявола. Один із громадян країни заповів все своє майно Сатані. Держава успішно відсудила всі гроші собі.

А один з дотепер не виконаних заповітів зроблений якимось французом, що залишив все своє майно «першій людині, що вступила в контакт із жителем будь-якого небесного тіла, за винятком Марса».

Вільному остання воля

Заборони та обмеження, що накладаються законодавством на заповідачів, мало обмежують їх багату фантазію та анітрошки не заважають їм навіть із могили намагатися контролювати своїх дітей і онуків.

Один лондонський єврей, приміром, залишив спадщину дітям, поставивши, однак, за умову, що ті «ніколи не стануть членами парламенту, не займуть іншої публічної посади, не займуться грою на біржі, не перейдуть в іншу віру і не одружаться з не єврейкою».

А один розлютований на свою країну француз залишив заповіт на користь «бідняків Лондона», пояснюючи своє рішення тим, що Франція – країна «виродків і дурнів». Він, крім того, зажадав, щоб його тіло було кинуто в море неподалік від британського берега.

Ще один француз залишив гроші на проведення щорічного конкурсу на найкрасивіший ніс, до якого «допускаються представники всіх націй і рас, за винятком росіян, за умови, що учасники конкурсу мають руде волосся та чорні брови». А якийсь віденський мільйонер, який боявся темряви, зажадав, щоб у його могилі завжди горіло світло.

Джон Боумен, підприємець із Вермонту, помер, поховавши перед цим кохану дружину і двох дочок. Абсолютно впевнений у тому, що він зустріне їх на тому світі і якимось чином зуміє повернутися в цей світ, він розпорядився зберігати свій особняк у повній готовності до повернення і щовечора подавати на стіл пізню вечерю. Боумен помер в 1891 році. Пізню вечерю в його особняку перестали подавати лише в 1950 році, коли скінчилися виділені на утримання будинку та слуг гроші.

Остання воля зірки каліфорнійського вищого суспільства Сандри Уест полягала в тому, щоб поховати її в шовковому нічному халаті за кермом улюбленого автомобіля Ferrari, причому виконувачу духівниці було доручено простежити за тим, щоб крісло було відсунуто для максимального комфорту. Остання воля була виконана. Правда, виконувач духівниці вирішив залити могилу бетоном, побоюючись вандалів, які могли викрасти дорогий автомобіль. Куди простіше було виконати волю американської співачки Дороті Дендбрідж, яка написала: «У випадку смерті не знімайте з мене одяг, у чому б я не опинилася – із шарфом, у халаті або в чому завгодно. Кремуйте як є!»

Один з театрів Буенос-Айреса із задоволенням прийняв кілька десятків тисяч доларів від колишнього артиста Хуана Потомакі, погодившись на умову заповіту про те, що череп пана Потомакі використовувався б у постановках «Гамлета». А от від дарунка кінозірки Вівьен Лі, яка заповіла свої очі банку донорських органів, було вирішено відмовитися через те, що акторка страждала туберкульозом.

Торонтський мрійник

При всій безлічі найексцентричніших заповітів чемпіоном серед заповідачів по праву може вважатися канадський адвокат Чарльз Міллар, чий заповіт – не просто не занадто добрий жарт над ближніми, але і документ, що вплинув на життя не тільки його рідного міста Торонто, але і всієї Канади.

Чарльз Міллар помер в 1928 році, і його остання воля відразу стала сенсацією. Він згадав у заповіті двох приятелів, суддю та священика, відомих в усій Канаді ненавистю до будь-яких видів азартних ігор. Їм він залишив великий пакет акцій одного з іподромів.

Крім того, що обидва в результаті діставали прибуток від азартних ігор, вони автоматично – як акціонери – ставали членами жокей-клубу, з яким обидва багато років боролися. Суддя і проповідник прийняли дарунок. Ще п’ятьом своїм товаришам, принциповим супротивникам пияцтва та алкогольних напоїв, Міллар заповів акції пивоварної компанії.

Лише один з п’яти відмовився від спадщини. Ще трьом знайомим, які терпіти не могли один одного настільки, що відмовлялися знаходитися в один і той же час у одному й тому ж місці, він заповів свою віллу на Ямайці. Але найголовнішим пунктом була величезна сума грошей, що адвокат заповів «тій з жительок Торонто, яка протягом десяти років із часу моєї смерті народить на світ найбільшу кількість дітей». Цей пункт заповіту не один раз намагалися заперечити в суді, але Міллар був гарним адвокатом, тому причепитися було ні до чого. Те, що відбувалося потім у Канаді, назвали «великим торонтським дербі».

Сплеск народжуваності в Торонто, та й в усій Канаді в це десятиліття був феноменальним. В результаті 30 травня 1938 року, рівно через десять років після смерті Міллара, міський суд почав розглядати заявки на спадщину. Жінка, що встигла за десять років народити десять дітей, була дискваліфікована – виявилося, що не всі її діти від одного чоловіка, як цього вимагав Міллар. Дискваліфікації піддалася і ще одна жінка: вона дев’ять разів народила, однак п’ятеро дітей були мертвонародженими. Обидві дами отримали втішливий приз в 13 тис. дол.

500 тис. дол. були розподілені в рівних частках між чотирма родинами, у яких за десять років народилося по дев’ять дітей. Як пізніше повідомляли газети, більше дітей у цих родинах не народжувалось.