Серпнева елегія

Олег від’їжджав за кордон. На заробітки.

– Ти ж не хочеш виходити за мене заміж, – казав до Оксани. – Значить, я нікому особливо не потрібен.

Вони сиділи у кав’ярні над ставом. Легенький вітер грався хвилями, і Оксана чомусь подумала, що за широкими Олеговими плечима було б надійно, як у човнику у тихій заводі. Але… Що вдієш, коли її приваблювала, манила до себе шалена пристрасть іншого. Зітхнувши, Оксана сказала:

– Це – не зовсім так. Ти мені потрібен. І я знаю, що ти любиш мене. Але розумієш… Помовчала і додала:

– Просто я ще не збираюся заміж…

Якби вона знала, що ці слова невдовзі пригодяться їй, мабуть, сказала б більше. Олег поїхав. Тепер усі вільні вечори Оксана проводила з Андрієм. Тільки він, на відміну від Олега, не просив її виходити заміж. Навіть тоді, коли Оксана відчула, що чекає дитину.

– Взагалі, я не збирався ставати батьком. Тому придумай, будь ласка, щось. Нам же непогано з тобою й удвох.

Пригортав до себе Оксану. Андрієві поцілунки у той вечір здавалися їй зовсім не жагучими.

Вона ще кілька разів зустрічалася з Андрієм. Сподівалася, коханий передумає – і вони таки стануть на весільний рушничок. Андрій не передумав. Навпаки, почав уникати Оксани. Навіть телефонні дзвінки стали рідкістю. І вона наважилася. Котрогось ранку зібралася до лікарні.

– Ти куди? – перепинила доньку матір.

– Туди. А в мене є вибір, мамо?

– Є. Сідай і пиши Олегові листа. Про те, що любиш його. Що чекаєш і не можеш більше без нього жити. Розлука допомогла тобі зрозуміти це.

– Мамо, я уже майже два місяці вагітна. Від Андрія. А Олега майже пів року немає вдома. – Значить, будеш народжувати «семимісячне» немовля. Лише б Господь допоміг щасливо дочекатися. І не заперечуй. Кажеш, це обман, брехня? Але ж Олег тебе любить. Отож сідай і пиши листа. Часу у нас обмаль. Це ж перша твоя дитина. Хтозна, як буде далі. Матір була невблаганна. І Оксана написала Олегові. Про те, що їй не вистачає його. І тепер вона уже майже готова вийти заміж. Якщо, звісно, він ще її кохає.

Ох, ці маленькі жіночі хитрощі… Мета досягнута: Олег відгукнувся. Котрогось вечора у квартирі пролунав телефонний дзвінок.

– Олеже, сину, це ти? – радість матері була занадто відвертою. – Зараз покличу Оксану. Вона, правда, уже дрімає, але заради того, щоб почути твій голос…

Оксана скривилася: для чого матір так? А зі слухавки пробивався спокійний лагідний голос. Вона згадала їхню з Олегом останню зустріч у кав’ярні над ставом, картинку в уяві з човником у тихій заводі.

– Оксаночко… Це правда, що ти написала?

– Правда. Мені дуже погано без тебе.

Оксана майже не лукавила. Їй було шкода себе. Того, що від райдужних мрій залишилася тільки згадка. Що вона змушена грати цю роль.

Олег приїхав швидше, ніж Оксана сподівалася. І незабаром вона повторила те, що казала Андрієві. Що у них буде дитина. Олег тішився. Здмухував з дружини невидимі порошинки.

– Я боюся, – якось зізналася матері Оксана.

– Чого? Що Олег про все дізнається? Це ж його дитина.

Мати зробила особливий наголос на слові «його», і Оксана більше не поверталася до цієї теми.

Народилася дівчинка.

– Семимісячна, але здорова, – «заспокоїли» батьків лікарі.

Оксана так і не дізналася, скільки матір заплатила за цю інформацію медикам. Назвали доньку Іринкою, на честь бабусі.

– Як же вона схожа на тебе. Очі, носик, усмішка, – тішився Олег.

Добре, що не на Андрія, подумки дякувала Богу Оксана. А вголос мовила, мовляв, усі діти усміхаються однаково.

Спливав час. Олегової любові вистачило всім. Оксана була вдячна чоловікові за ніжність, розуміння. Намагалася догодити й Олегові: смачними сніданками та вечерями. І тільки зрідка дозволяла собі згадувати Андрія.

Якось на роботі Оксані стало зле. «Мабуть, тиск. Або на зміну погоди голова болить» – подумала. Забігла дорогою додому у поліклініку.

– Здається, у вас буде дитина, – усміхнулася літня лікарка. – Підіть до спеціалістів, здайте аналізи.

Чому вона тоді одразу не зізналася Олегові у цьому, Оксана не знає. Спочатку хотіла упевнитися сама. А потім вирішила відкласти на пізніше. Через місяць в Олега день народження, ось тоді й скаже, зробить сюрприз.

Того дня вона не пішла на роботу. Спекла торт, накрила на стіл. Разом з Іринкою чекали Олега. Ось і дзвінок у двері. Мабуть, він. На порозі стояв… Андрій. Неголений, обдертий. П’яний, мабуть, ще з учорашнього дня. Господи, що з ним сталося?

– Не чекала? – дихнув в обличчя перегаром. – Чого ж ти стоїш, Оксано? Запрошуй до хати. У тебе нині свято.

– Свято. Тільки я чекала не тебе.

– Не обманюй мене. Ти ж не любиш Олега. До речі, познайом з донькою. Ніби на мене схожа.

Іринка злякано визирала з кухні.

– Та не дивися на мене, як на ворога, Оксано. Ми ж – не чужі. То як звати дівчинку, мою доньку?

Земля пливла Оксані з-під ніг. Вона мусить щось зробити, урятувати своє тихе щастя.

– Чого ти хочеш, Андрію?

– Насамперед, грошей. Знаю, вони у тебе є. Олег – бізнесмен, та й у тебе робота непогана. Бачиш, я таки цікавився твоїм життям після того, як ми розлучилися. А мені трохи не пощастило. Довелося навіть продати квартиру. Тепер живу у давніх друзів. Маю на прикметі одну роботу, влаштуюся – і все буде гаразд. А зараз, думаю, ти мене виручиш. Що для тебе кілька тисяч гривень? А для мене – стартовий капітал. Інакше усе розкажу Олегові. Нам буде з ним про що поговорити. Хоча хвалю: ти спритно його обманула. Серце рвалося Оксані з грудей. А у голові гарячково пульсувала думка: що робити?

– То даєш гроші, Оксано? – не відступався Андрій.

– Ні. Чому б це? Взагалі, при чім тут Іринка? Не Олега, а тебе, Андрію, я тоді обманула. Просто була закохана у тебе. Тому й хотіла, щоб ти повівся, повірив, що я вагітна. Але яке щастя, що ти так і не одружився зі мною. Іринка – Олегові донька. Гарна дівчинка, хоч і народилася передчасно. У сім місяців…

– Ти брешеш, Оксано.

– Не віриш? Можеш поцікавитися у лікарів. А тепер – іди. Інакше викличу поліцію.

Звідки у неї взялася ця впевненість? Чула, як їхав ліфт. Зупинився на їхньому поверсі. – Я ще повернуся, Оксано, – погрожував Андрій.

– Не раджу.

Зібрала сили і майже виштовхнула Андрія з хати. Згорблений, не схожий на того давнього красеня, він поплентався сходами вниз. Вона не помилилася. Від ліфта ішов Олег.

– У нас хтось був, Оксано? Я чув голоси. І ти чомусь стривожена.

Намагалася не видати хвилювання.

– Був Андрій. Пригадуєш, колись він був закоханий у мене? Ти ще ревнував. Здається, у нього проблеми. Спився. Утім, розкажу потім. Навіщо псувати свято? Нині наш день. Пригорнулася до чоловіка. Прибігла Іринка. Тепла хвиля вдячності охопила Оксану. Боже, як вона досі не могла признатися собі, що ці люди – найдорожчі для неї у світі?

– Ого, а чого ти плачеш, Оксано? – Олег змахнув з її щоки сльозу.

– Від радості. Від того, що ви у мене є. Я люблю тебе, Олеже. Давно і завжди. І маю для тебе гарну новину. У нас буде дитина. Ти ж хотів сина.…

Я зустріла Оксану з Олегом і їхніми дітьми – Іринкою та Сергійком у Карпатах. Вони, як і ми з родиною, відпочивали вихідними у горах. У тихий літній вечір Оксана і виповіла мені свою історію.

– Я, усі ми такі щасливі, – усміхається жінка, голублячи поглядом чоловіка з дітьми. – Хоча розумію: я дуже винна. А признатися про свій гріх, про цей давній обман ніяк не наважуся. А що скажете ви?

Я мовчу. Довкіл розливається заворожуючий аромат карпатських трав. Зорі з неба скочуються у гори. Не хочу словами порушувати елегію серпня, початок якої, здається, у кав’ярні над ставом. Врешті, я не знаю, чи буває щастя винуватим…

Зіна КУШНІРУК.