Весела рибалка

- Треба вже щось ловити, а то дружина зі скалкою зустрічатиме.

Вирішили ми закинути вудки. І так, і сяк - нема нічого. Ходив із місця на місце - без результату, тобто він був, але нульовий. Я підійшов до товариша й кажу:

- Ну, що, Богдане, поїхали додому, поки ще не зачинили “Сільпо”.

А шлях до найближчої траси проліг через село, та ще й повз хату, у якій грали весілля. Напроти цього будинку на призьбі сидів дідок (років під сімдесят). Коли ми проходили біля нього, він підняв козирок картуза й каже:

- Ну що, синки, як риболовля?

- Ох, діду, краще не питай. Кошики порожні, увесь вечір - одна нудота... Навіть не хлюпнуло ніде.

- Еге ж... не рибний сьогодні четвер... А хочете, я вас зараз розвеселю?

- Та ні, не вийде, діду, рибалити сьогодні ми вже більше не збираємося!

- Ану зачекай...

Потім дід устав, підняв з дороги каменюку й жбурнув її у вікно будинку, де вирувала гулянка. І... спокійно сів на своє місце.

Із хати викотилася юрба п’яних чоловіків, яка побачила, що перед їхніми ворітьми стоять молоді хлопці з відкритими ротами. На дідугана ніхто навіть уваги не звернув...

...Відірвалися від переслідувачів ми кілометра через півтора. Ноги підкошувалися, у грудях стукотіло. Я кажу:

- Ото вже пожартував старий! Закачаєшся... Добре, що хоч собак не спустили.

Упіймали маршрутку і через сорок хвилин вже опинилися у супермаркеті. Перед рибним відділом ми глянули на зелених раків, що повзали по вітрині, - і в животах загуркотіло, як у Ніагарському водоспаді. Богдан дістав мобілку і зателефонував дружині:

- Ірино, це я. Скоро буду. Смаж рибу.

- Яку рибу, ти що, здурів?

- Риба буде. Смаж... Бо дуже їсти хочеться.