«У тебе є ще один син…»

На жаль, обидві закохалися в одного хлопця. Павло був парубок вродливий, дотепний, співучий. Працював завклубом у їх селі. Таня після школи вступила у тернопільський виш. Олеся ж не мала змоги надалі вчитися, пішла працювати на фабрику у райцентр.

Дівчата дуже скучали одна за одною. Не могли наговоритися, коли приїжджали додому на вихідні. Тетяна – повновида із солом’яним волоссям і веснянками на носі, заздрила Олесі: стрункій, кучерявій, вродливій з іскорками у великих карих очах.

Павлові приглянулася дівчина. Й одного ранку, коли Олеся йшла на автобус з важкою сумкою, він наздогнав її автівкою: «Сідай, красуне. Саме в райцентр їду», – сказав. Олеся завагалася, щоки залив рум’янець, але врешті погодилася. Павло підвіз її до гуртожитку, де мешкала. «Тепер знаю, де живеш. В гості заїжджати буду. Можна?», – спитав. Легенько стиснув її долоню. «Можна», – кивнула головою Олеся.

У вихідний уже з самого ранку автівка Павла стояла біля гуртожитку. Олеся широко розплющеними очима дивилася на Павла: «Ти?» «За тобою приїхав, Олесенько. Весь тиждень з голови не йдеш, хоч давно подобаєшся мені. А тепер немов заворожила мене. Снишся щоночі», – мовив, злегка затинаючись від хвилювання.

Дорогою додому Павло звернув вбік ліску, де пахло листям і грибами. Назбирати грибів для сім’ї – така ідея сподобалась дівчині. Тим паче цьогоріч грибочки густо приліпилися до пеньків, у траві.

Павло пересипав свої гриби у пакет Олесі. «У вас сім’я велика – забирай усі», – сказав. Вона заперечувати стала – незручно ж якось. І тоді Павло взяв її голову в свої долоні і став розціловувати симпатичне личко, притискати витончений стан. «Ти мене зачаровуєш своїм ніжним поглядом, лісова Мавко. Який я дурний був, що раніше не наважувався сказати, що люблю тебе».

Відтоді для Олесі світ замайорів барвистими кольорами, задзвенів солодкою мелодією, а серце наповнилося щемкими і теплими почуттями, коли хочеться сміятися, співати, обіймати весь світ.

Про те, що закохалася у Павла Олеся зізналася Тетяні. Але подруга якось холодно слухала розпашілу від щастя Олесю, яка й гадки не мала, що Таня теж закохана у Павла. Таємно, щотижня кладе йому у поштову скриньку невеличкі подарунки: брелок, дорогі парфуми, краватку. Якось про це Павло розповів Олесі. Та стривожилась: виходить не тільки вона кохає Павла.

«Уявляєш, хтось сюрпризи Павлові підкидає. Він хотів прослідкувати, але не дається, прихильниця випереджає його», – ділилася Олеся з Тетяною. «Можливо, він на два фронти діє. Не вір йому», – мовила Таня. А сама стала мислити, як посварити Олесю з Павлом. Разом із подарунком поклала у скриньку листа, якого написала друкованими буквами, щоб не розпізнати почерк. У листі із задоволенням висівала брехню. Мовляв, Олеся зраджує йому і чекає старостів від хлопця із райцентру, з яким разом працює на фабриці.

Олеся запримітила, що Павло якось помітно змінився. Став мовчазний, не жартує як колись, щось не договорює. Спитала його про це, але Павло зсилався на проблеми на роботі.

Цього разу, як ніколи Олеся чекала вихідних. Їй було що сказати коханому. Була упевнена: новина розвеселить її Павлика, вона вагітна! Уявила, як зрадіє коханий, адже вони уже говорили про сім’ю, дітей. І він зізнався, що дуже хоче мати сина.

Здивувалася, що Павло, як завше не приїхав за нею. Ще більше насторожилася, що і з автобуса її не зустрів. Вдома усе валилося Олесі з рук. Що з коханим? Останнім часом він був ніби сам не свій. Вирішила піти до Тетяни. Може, вона що знає. Але вдома її не було. Олеся й подумати не могла, що Тетяна цей вечір провела з Павлом, якому зізналася про свої почуття, про подарунки. Зуміла переконати, що в Олесі є інший.

Наступного тижня Олеся знову поверталася додому автобусом. А на душі було так кепсько, що вона аж змарніла. «Ти бува не вагітна, доню?», – спитала насторожено мати. Олеся розридалася. І матір усе зрозуміла. Порадила піти до батьків Павла. Олеся запротестувала: соромно, та й силою – не будеш милою. Тоді матір пішла сама. Однак там її зустріли холодно. «Не міг наш син з такою бідосею у серйозні стосунки встрягати. Тим паче – наречена в нього є. Удвох віддихати в Карпати поїхали», – єхидно заусміхалася мати Павла і поспішила відчинити перед Катериною хвіртку: «Ідіть звідси…»

Олеся не могла повірити почутому. Павло з Тетяною? На багатство повівся? Можливо, й справді життя із нею було б не таким заможним, але хіба це так важливо, коли є любов? Врешті, чи ж не він казав, що зробить її життя красивим, клявся їй у вічному коханні? Хотів, щоб вона сина йому народила? Вона хоче почути відповідь від нього! Хай гляне їй просто у вічі і пояснить свій вчинок.

Заледве дочекалася, допоки Тетяна з Павлом повернулися з Карпат. Мов злодій, заховалася за кущами біля його дому і чекала, коли повертатиметься з роботи. «Олеся? Якщо чесно – не чекав тебе тут побачити. Хочеш вибачитися, чи що?» – спитав якимсь чужим голосом. Олеся задерев’яніла. Заледве витиснула зі себе: «Це я маю вибачатися, Павлику? За що? За те, що дитину твою під серцем ношу. Гадаю, ти вже знаєш про це?»

Павло скипів: «Хочеш чуже дитя мені приписати? Нічого не вийде. Гуляй собі на всі чотири сторони», – сказав і пішов геть. Сльози заливали Олесине обличчя, коли, мов мара, попленталася додому. Мати нічого не спитала її. Вона без слів усе зрозуміла: «Виплачся, стане легше, донечко. По собі знаю».

…У той день, коли на світ народився малий Сергійко на усе село вибивали музики на весіллі Павла і Тетяни. Олеся гадала, що збожеволіє від горя, але глянувши на своє маленьке сонечко, наказувала собі – досить рюмсати, тепер у тебе є для кого жити!

У приємних клопотах швидко минав час. Олесі, як матері-одиначці, виділили кімнату в гуртожитку. Часто її навідувала мати. Навмисне приїжджала сама, аби Олеся не зустрілася у селі з Павлом, чимшвидше забула його. На канікулах сестрички приїжджали, гляділи Сергійка, в усьому допомагали сестрі.

Коли Сергійко пішов у школу, вчителька не могла нахвалитися ним: ввічливий, уважний і вчиться на «відмінно». Олеся залучала сина до праці, разом щонеділі ходила з ним до церкви. Життя її набуло нового осяйного змісту.

А в домі Павла і Тетяни в усі пори року було холодно, бо не мав він від своєї розбещеної дружини ні доброго слова, ні вареників чи смачного борщу. Сам куховарив, збирав у школу сина Дмитрика, прав, порався на господарстві. А одного дня після чергового скандалу Тетяна забрала сина і перебралася до своїх батьків. Дмитрик часто згадував татка. Просився до нього, але Тетяна переконувала його, що тато погана людина, бо вигнав їх з дому і не любить Дмитрика. «Неправда! Мій тато – найкращий», – плакав хлопчик, але Тетяна строчила усілякі нісенітниці на Павла так уміло, як насіння лузала. «Ти тільки мій син. Запам’ятай це. І тата в тебе більше нема».

Усілякі спроби Павла зустрітися з сином – провалювалися. Навіть на рішення суду Тетяна не реагувала. Павло з Тетяною жили за три кілометри один від одного, де на два села була одна крамниця. Якось Павло зустрів у ній Тетяну з сином. «Дмитрику», – погукав. Хлопчик зупинився. Радісна усмішка викраялася на його личку.

«Татку!» Але Тетяна шарпнула дитину за руку. «Це – не твій тато! Ходімо швидше звідси!» Мила усмішка на личку Дмитрика вмить змилася під потічком сліз, що покотилися з його оченят. Хлопчик вихопив свою руку з руки Тетяни і вибіг на вулицю. «Я на тебе зачекаю, татку!»

Усе сталося так швидко, як у страшному сні. За якусь хвилину заплакана дитина опинилася під колесами автомобіля, що на забороненій швидкості мчав вулицею. Сильний, протяжний зойк вирвався з грудей Тетяни, злився з істеричним криком Павла: «Що ти наробила? Дитину поділити хотіла?» Мов божевільний тулив до себе закривавлене тільце і не хотів відпускати, коли приїхала «швидка».

Врятувати Дмитрика лікарям не вдалося. Хоронило хлопчика усе село.

Дізнавшись про трагедію, Олеся дуже перейнялася горем Павла і Тетяни. Уявила, як страждають вони тепер і в душі враз розтопився той лід, що роками сковував її від образи, яку вони їй причинили. Але на похорон Дмитрика поїхати не наважилась.

Спільне горе не зблизило, а навпаки – розкинуло сімейний корабель Павла і Тетяни по різних берегах. Тетяна часто картала себе, що обмовила колись Олесю, переконала Павла в тім, що Сергійко – не його син. Але вибачитись перед Олесею не спішила. Зв’язалася з дурною компанією, спилася, постаріла.

Якось оформляла Олеся субсидію, як відчула за спиною чийсь погляд. Оглянулася. І зустрілася поглядом із знайомими красивими очима посивілого чоловіка. «Павлику…» – несподівано вихопилося у неї. Горе змінило його. Помережило обличчя ранніми зморшками, осунулась постава, порідшав колись пишний чуб. «А ти не змінилася, Олесю», – мовив Павло і додав: «Навпаки, навіть ще красивішою стала. Заміжня?» «Не заміжня, але в мене є чудовий син. Ти, мабуть, знаєш», – сказала Олеся і вмить пожаліла про це, нагадавши, що Павло втратив сина. «Прости», – опустила голову. «Нічого. Я тримаюсь. Принаймні, намагаюсь бути сильним, Олесю, заради пам’яті про Дмитрика».

Олеся дивилася на нього: такого близького, рідного. І вирішила: це – доля! І нині настав час сказати Павлові правду. Вона й так надто довго мовчала. «Ти справді сильний, Павлику. Завжди таким був. Це Тетяна збила тебе з дороги. Розірвала наше щастя. Але життя триває. Якщо хочеш – не відпускай мене більше. Тим паче, ти маєш знати – у тебе є ще один син…»

Марія МАЛІЦЬКА