Михайлик побував на тому світі...

...Підходжу до невеличкої хатини, яка затишно розмістилася неподалік залізничної зупинки “Басів Кут”, що на околиці Рівного. Тут і живе багатодітна сім’я Яреничів - чотирнадцять діток як не як! Хлопчисько з кирпатим носиком, привітавшись із автором цих рядків, швиденько побіг додому. “Мамо, до нас тьотя якась прийшла!”, - долинає дитячий голосочок. З хатини вийшла усміхнена жінка, витираючи на ходу руки об фартух.

- Заходьте, заходьте, - привітно запрошує у дім. - Уже вибачайте, в нас тут ремонт якраз... Юрба діток дружно почимчикувала за нами у зал й посідали один біля одного, як кошенята. Не було вдома тільки старших братиків-сестричок і тата, які цілими днями працюють, аби прогодувати сім’ю.

- Чи важко вам живеться нині? - запитую.

- Та всяке буває, - трохи зажурено мовила жінка. - На один тільки хліб витрачаємо 300 гривень на місяць. А ще в школу треба купити зошити-портфелики, а коли діти хворіють, то взагалі біда... Та якось виживаємо! Заготовляємо дрова, щоб зекономити на опаленні. Тримаємо пасіку, козу і курей.

На городі трудимося разом ціле літо. Родичі допомагають - то риби куплять, то крупи. Християнська місія одежину якусь дасть. Хоча... труднощі бувають! Ну... наприклад, якось три дні без хліба сиділи. Та вже пережили ті важкі часи.

Найстрашніше було, коли 11-річного Михайлика машина збила...

- Відвезли Мішу до лікарні страшно скаліченого, - пригадує мама зі слізьми на очах. - Шансів вижити було мало. Доки він лежав у реанімації, ми з чоловіком молилися безперестанку, принципово нічого не їли та не пили більше тижня. Дітей не залучали до суворого посту, однак вони також молилися, стаючи навколо нас у кружечок.

Бог почув наші молитви. Мишко повернувся до тями. Розповів, що бачив (під час клінічної смерті - авт.) жовті сходи, якими він піднімався вгору. Там стояв ангел і гортав книгу Життя. Він зачинив двері і не пустив його. Тоді синочок розплющив очі... Отож, живемо, надіючись на Бога. Якщо якась біда - звертаємося до Всевишнього.

У родині Яреничів завжди було багато діток, як по материній, так і по батьковій лінії. І хоч пані Наталії 58 років, але на питання, чи хотіли б зачати ще одну дитину, вона посміхається і каже: “Як Бог дасть!” А 11-річна Надійка, сором’язливо опускаючи очі, тихенько мовила, що, як виросте і вийде заміж, народить багато-багато діток, як мама. “Бо якщо родина велика - це добре!” - коротко пояснює.

- У школі, на вулиці не дадуть братиків-сестричок образити, - посміхається мама. - Як мушкетери: один за всіх і всі за одного! А якщо, не дай Бог, станеться якась біда, то, я просто впевнена, що сам на сам із горем ніхто з нас не залишиться.