Морозник

Ішла і я собі неспішними кроками, вслухаючись у сни сосен, в легенди дубів, у розмови мурашок… Аж тут чийсь хриплий голос мене перебив:

– Добрий день!

– Добрий, – відповідаю і йду далі від цього нав’язливого незнайомця.

– А Ви мене пам’ятаєте?

– Ні, – вдивляюсь уважніше, бо таки вперше бачу. Дядечко так засмутився, мені аж захотілося одразу збрехати, що я переплутала, і ми добрі старі знайомі. Та промовчала.

– Та як не знаєте мене? Я ж тут щороку прибираю… Мене тут всі знають…

– Та я сюди недавно переїхала, – виправдовуюсь, – це певно тому. Але тепер і я вас знатиму.

– І не забувайте вітатися зі мною, – наголошує чоловік.

– Та ні, що ви, вже тепер здороватимусь з вами завжди, – усміхаюсь цій дивній людині в сіренькому зношеному піджаку і з віником в руках.

– Я тут морозників насадив, а якась зараза повиривала. Треба знову принести їх буде – наново насаджувати. Як взнаю хто, то руки повідриваю! – сердито каже чоловік. І вже лагідніше до мене: – Ви любите морозники?

– Не знаю. Які вони?

– Та як? Ви не знаєте, як цвіте морозник?! – вже вкотре за сьогодні розчаровую нового знайомого. Аж мені соромно стало, що не знаю цих квітів.

– Але ж морозник так гарно цвіте. Я вам принесу наступного разу. Він не в’яне навіть на морозі! При мінус чотирнадцять. Уявляєте? Всі квіти гинуть, а йому хоч би там що!

Так захотілось мені побачити того морозника, той нев’янучий квіт… А ще подумала собі: а бувають і люди такі – морозники. Витривалі, незламні, стійкі. Когось подібні обставини «сильних морозів» би пригнобили, звели з розуму чи поставили на коліна, а інші витримують все. Як ті квіти, що хтось недарма їх назвав морозниками. І мені захотілось такого духу – зі сталі. Захотілося стати морозником…

І така я виглядала незнайка в очах того чоловіка, що не знала, куди й свої очі діти… І весь день було мені весело, що є такі квіти. І весь день мені було добре, що є й такі люди, схожі на ті квіти. І що є такий дивний чоловічок, який не втомлюється їх насаджувати, та ще й із захопленням про них розповідати випадковим перехожим.

І стільки вже води спливло з часу тієї, трохи дивної зустрічі, а мені і далі хочеться бути як оті морозники…

Неля ДРІБОТІЙ