Прошу маминої руки…

Мала Гафія двох чоловіків. Перший, Богом суджений, Степаном звався, був дуже добрим і роботящим. Високий, дужий, не хлоп, а дуб. Двох діток нажили, хату в приміському селі збудували, любилися, як голубів пара. Весна, тай усе. І в душі, і по роботі, бо й дня спокійного не було, а день весняний рік – годує. Страшна хвороба скосила і з’їла чоловіка за два місяці. По яких тільки лікарях його не обвозила Гафія, ніхто не допоміг. Тоді й зима настала. Тягнулася довго, поки діти на ноги стали, вивчилися, подружилися, то холод був на душі і в серці.

Нарадили люди Гафії вдівця бездітного, що дві жінки схоронив. На таких кажуть «чорній вдівець». Він ще мав стару маму і велику господарку. Попросив Гафію до себе жити, мовляв, «хату дітям залиши». Та другий чоловік, як говорять в народі, як другий святий вечір.

– То ти й мене поховаєш, – якось вихопилося в жінки.

– Не бійся! – твердо сказав Михайло. – Мені ворожка сказала, що ти мене поховаєш.

Обняв Гафію за плечі, якось грубо, наче ведмідь. Війнуло від нього чоловічим духом і вона згодилася.

Зима продовжилася. Працювала важко, вгодити старій капризній свекрусі не могла. Усе було тій не так.

– А як, мамо? – питала Гафія.

– Не знаю, – відповідала стара, – але не так.

Ласки від Михайла не бачила. Вставала о п’ятій ранку, в дванадцятій лягала, в’янула, наче квітка. Десять років, мов у рабстві побувала, а коли Михайло сказав якось сердито: «Хай би твої діти поздихали, мені б легше було», – не витримала. Зібрала свої нехитрі речі і пішла жити в стару закинуту хату далекої родички, що померла кілька років тому. До дітей повертатися не мала лиця. Скільки Михайло не перепрошував, не послухала, не повернулася до нього.

Як могла, прибрала хатину і стала жити на свою маленьку пенсію. А ще городину в місті продавала і так виживала. Трапився їй Павло, чоловік з міста, при посаді, ще й молодший на два роки. Любив у неї свіжі огірки купляти. На ринку й познайомилися. Павло був розлученим, дочка проживала в Америці.

– Що він у мені знайшов? – думала Гафія, а сама чула, що весна наступає, хоча насправді надходила осінь і було Гафії шістдесят п’ять років.

– Давай зійдемося, Гафійко, – пропонував Павло. – Ти наробилася за своє життя, настраждалася. Для чого тобі ці городи? Хочеш працювати – знайду тобі в місті легку роботу. Гафія вагалася. Найбільше дітей соромилася, бо вже раз обпеклася після їхнього покійного тата.

– Може, вихідні проведемо разом, – якось запропонував Павло, поїдемо до області чи в Карпати.

– Та ні, до мене діти прийдуть, підготуватися треба, ти не ображайся, – сказала і сумно стало від того, що відмовилася.

Як справжня українська господиня, Гафія накрила щедрий стіл. Діти і внуки наповнили веселим гамором її малу глиняну хатину. За родинним застіллям ніхто не почув, як на подвір’я заїхала машина. Коли постукали у двері, то всі стихли, думаючи, хто б це міг бути, адже нікого не чекали. Коли Гафія відчинила двері, то побачила Павла з великим букетом червоних троянд.

– Діти, я прийшов просити руки вашої мами, бо люблю її і хочу, щоб вона стала моєї дружиною.

У хаті запала тиша, всі ошелешено мовчали, аж поки озвався син:

– То чого ви, мамо, мовчали, коли я крісла розставляв?

Всі розсміялися, а Гафія зашарілася, наче ружа.

– Яка наша мама красива! – сказала дочка. – Щастя вам і любові. Живіть для себе, як вам буде добре, то ми будемо раді.

У Гафіїному серці розцвіли підсніжники і цвітуть донині, бо доглядає їх ніжний і люблячий садівник…