Може, й так…

У неї вдома – стелажі з книгами, пил на меблях і ляльки. Ляльки повсюди, бо вона їх майструє. А виготовивши, несе у мистецький салон. Останнім часом зробила товстезного доброго лісовика з сірого вельвету, зеленого бегемотика з піжонською краваткою, веселого дельфіна з біло-синього атласу й Арлекіна з сумними очима. І їх усіх купили! А нещодавно їй зателефонували з лялькового театру і замовили сімох гномів та Білосніжку. Отож ляльок у неї вдосталь. І повсюди клапті фетру, оксамиту, вуалі, мережива, клубки муліне, вовняних і шовкових ниток, поролон і скляночки з клеєм…

Вона любила все незвичайне, несподіване: внутрішні дворики, як у якомусь венеціанському палаццо; гойдалку у старому саду, на якій злітають у вись чиїсь діти; музеї, де стільки цікавих речей – старовинних срібних табакерок, мундирів з еполетами, вишуканих чорних віял із дивовижним пір’ям… Вона любила, щоб і її ляльки були так само незвичайними: ведмедя одягала у розкішний диригентський фрак, старого сажотруса – у білий шовковий циліндр, кенгуру тримала в лапах великий ридикюль у жовті горохи, а на голові мала капор, оздоблений яскравими бантами.

З нею завжди траплялося щось таке, що неможливо ні витлумачити, ні зрозуміти. Вона ламала підбори на всіх тротуарах, притулялася в поїздах столичного метро до тих дверей, до яких не можна було притулятися (і одного разу мало не випала на платформу станції «Дніпро» – ото поподорожувала!). Завжди переходила дорогу на червоне світло. Машина, мало не збивши її, гальмувала перед самим носом, водій брутально лаявся, а вона лише стенала плечима, на яких лежали врозсип численні кіски, і простувала далі. При цьому боялася натовпів людей, ліфтів, у яких часто застрягала, водопровідників ЖЕКу, громовиць, які іноді лютували над містом. А ще вона вміла ходити босоніж лісовою дорогою і без кінця співати якісь неримовані мелодійні пісні, котрі легко і швидко вигадувала…

Він не боявся нічого, був дуже поважний і правильний. І ніколи не ходив босоніж. І в них – роман. Він зовсім не обтяжений шлюбом, вона – тим паче. З нею, окрім ляльок, живуть тільки тарган Казимир і мишка Зося (миші, до речі, її ніколи не лякали). У мами квартира в іншому кінці міста, і вона керує своєю неорганізованою донькою частіше телефоном, аніж безпосередньо.

Він приїжджає до неї на вихідні і дзвонить у двері умовним дзвінком: конспірація понад усе (хоч яка може бути конспірація, якщо всі довкола давно знають, до кого він приїжджає?). Вона відчиняє йому двері абсолютно щаслива, ледве встигнувши висушити волосся після душу, перетворити його на сотню кісок і поставити в розігріту духовку піцу – вони, як справжні італійці, вечеряють тільки піцою.

Він приїжджає зморений і зосереджений. Любить міряти кроками її квартиру, не зважаючи на кумедних ляльок, які сидять і лежать повсюди, і про щось міркувати. Вона намагається йому не заважати. Потім вони вечеряють зовсім по-сімейному і обговорюють різні цікаві новини: зникнення в Чечні відомого журналіста, новий спектакль епатажного київського режисера, котрий повів своїх глядачів до собору, де мало бути (але не відбулося) вінчання героїв, а згодом потягнув їх усіх до зруйнованого будинку… Потім дивляться телевізор і йдуть спати. Деколи вона каже йому: «Ходімо подивимось на лаванду. Тут неподалік є поле, де росте справжня лаванда…». Або ж: «Покатаймося на санчатах. Учора завія засипала всі стежки, всі дороги, а сьогодні так тихо, іній сиплеться з дерев… Візьмемо санчата у Дениска, – (Дениско – сусідський хлопчина, який приносить зі школи самі двійки. Батьки-п’янички лупцюють його за ті двійки, він утікає з дому й від ранку до вечора тиняється на вулиці…). –Він добрий, позичить нам свої санчата…». Він тільки сміється у відповідь, і вони нікуди не йдуть. Зрозуміло ж, він так стомлюється від своїх загальноміських проблем, від економіки (вона так зручно вляглася йому на плечі), що йому не до дурниць…

Вона каже йому: «Хочеш, я навчу тебе слухати серце під музику бджіл?.. А хочеш, поїдемо разом до Львова, де сіро-зелені таємничі будинки стоять на відполірованій бруківці, де кам’яні леви сумують біля міської ратуші, і поблукаємо там серед завмерлого часу?..». Не хоче…

Вона малювала під виконкомом, під його вікнами, смішних поросят на першому блакитному снігу. Запалювала індійські пахощі. Усе даремно. З приводу поросят він суворо наказав двірнику: «Заметіть!» – і їх замели. Із фіміаму кепкував.

Вони ні разу не танцювали у парі. Він ніколи не казав їй чогось надзвичайного, ласкавого. «Це смачно», – хвалив її піцу й салат і жодного разу не сказав: «Яка ти красуня!». Хоча вона і так це знає (ось, наприклад, уже другий рік умивається лише дощовою водою, а це щось та значить). «Малечо!» – ось найтепліші слова, звернені до неї. Він ні разу не казав їй фраз «моя мила» чи «я так сумував без тебе»… Вона довго розмірковувала і зрозуміла, що він таких слів просто не знає.

Якось вона несподівано розплакалася. Він запитав: «Чого ти плачеш?». – «Я тебе кохаю.» – «Дивно. Навіщо ж тоді плакати?». Він ніколи не дарував їй милих дрібничок, а завжди що-небудь корисне чи смачне: теплі вовняні шкарпетки чи повний горщик варених раків. Зовсім нещодавно приніс пляшку шампанського в оксамитовій бордовій сукні. Шампанське вона випила одна того ж вечора, а у пляшку поставила засохлу троянду.

Так триває вже три роки. Увесь перший рік вона жахливо страждала. «Коли він поруч, то не сміється… Я, певно, не приношу йому щастя. Чоловік увійшов у мою долю, а я не така… Навіщо він зі мною, якщо не кохає? – (У тому, що не кохає, сумнівів не було). – Він мені потрібний, а я йому наче й ні… Усе моє життя – суцільне «можливо». Можливо, він боїться мене втратити… Можливо, йому зі мною добре (просто він не каже)… Можливо, мене кохають…»

Це було справжнє божевілля. Ламаючи голову над цим усім, вона додумалася навіть до такого: «Я люблю чоловіка, якого не хотіла б любити. І це так боляче. Я його ненавиджу, ненавиджу тому, що палко кохаю. З ним завжди – як у невагомості. Коли він зі мною – все начебто добре. Він іде – і все починається знову: вона сумнівається, тужить і, як заведена, майструє ляльки…» Якось вона розповіла йому про свої божевільні думки, адже завжди все розповідає – що слід і що не слід. «Ти одержима, – сказав він. – Так не кохають. Ти мене лякаєш…» Він вимовив це, і повітря розірвалося, як рветься шовк… Це намова. Вона абсолютно нормальна. Вона кохає саме так, як кохають. І чого йому її боятися? Але вона замислилася над його словами і почала розмірковувати про психоаналітика. Але чи віднайдеш його у їхньому місті? Так буває тільки за кордоном: ти приходиш до психоаналітика, лягаєш на кушетку, усе розповідаєш. Кілька сеансів – і ти одужала. Аналітика і кушетку він назвав черговою жіночою дурістю. Може, й так…

Їй здається, що йому зовсім не цікаво, що вона робить упродовж дня, коли чекає на нього, про що думає, над якою лялькою працює (якось вона зробила кавалера з супутницею у човні – його і себе, а він навіть не здогадався, що це вони…). А їй, навпаки, було цікаво, де він побував за день, із ким розмовляв, як самопочуття економіки міста, чи одягнув він тепле кашне… Вона у всьому прагнула йому допомогти. Якби він був військовим, вона б навіть навчилася розбирати і чистити його пістолет.

У її уяві він повинен задовольняти всі її примхи, обсипати її компліментами… Коли вони розсварені – страждати і надсилати шалені телеграми. Коли скривдив і побачив, що вона нещасна, – відразу просити вибачення. Нічого цього не було. Коли вони лаялися, вона носила йому листи до приймальні і з ніяковим виразом обличчя віддавала їх секретарці, старій карзі. Карга дивилася на неї безбарвними круглими очима, усе розуміла і обіцяла передати ті аркуші.

Жінок треба або обожнювати, або покидати. Він не робив ні першого, ні другого. Що за чоловік?!

Її бідна наївна мама усе чекала, що ось-ось він запропонує її доньці шлюб. «Це все повинно бути дуже гарно, – казала мама. – Ти у білій сукні, він із великим букетом квітів, звіддалік чути скрипку… Потім ви їдете до РАЦСу. На капоті машини сидять не банальні фабричні ляльки, а твої. На весілля покличемо тітку Зіну (вона ніяк не дочекається), Федора Івановича і весь муніципалітет…» Ой, мамо, мамо! Це ж нічого не змінює… Або кохання є, або його немає. Штамп у паспорті – лише для бабусь на лавочці, для тітки Зіни та Федора Івановича… Та виходити заміж він не пропонував, забаганок не задовольняв, шалених телеграм не надсилав…

Їй увесь час чогось не вистачає. За ці роки вона ні разу по-справжньому його не зраджувала, хіба що телефоном. Коли їй було особливо самотньо, вона телефонувала в інше місто одному чоловікові й плакала. Чоловік мовчав і слухав. Потім ставив касету з музикою Вівальді. Вона плакала ще нестриманіше. А тоді думала, що, мабуть, усе це дурощі юної гімназистки…

Їй постійно чогось не вистачає, а він ніяк не може збагнути чого. Усе ж добре, нормально – вважає він. З його боку є увага, турбота. До чого тут якісь гарні слова? Він допомагає їй в усіх неприємних ситуаціях (вона ж завжди потрапляє в усілякі неприємності…) Він тут, із нею, завжди поруч… Є надійність і стабільність у їхніх стосунках. Але увесь час їй чогось не вистачає. Чого?..

Вона виходила на балкон, затоплений сонцем, сідала на скриньку від якоїсь посилки і думала, думала… Як добре, що під її балконом звили собі гніздо ластівки – добрі пташата. Напевне, не варто навішувати на щастя позолоту, воно ж не новорічна листівка. Усе взагалі чудово. У неї є людина, якій можна довіритися в усьому. Як він до цього поставиться – інше питання. Вона давно вже нікому не телефонує. Усе добре… Вона безмежно лагідна – подає йому чистий рушник, коли він голиться у ванній, непомітно торкається його передчасно посивілого волосся, плаче від однієї лишень думки, що з ним може статися щось жахливе… А коли вони засинають, то обов’язково тримаються за руки.

А вчора він сказав їй: «Ти така дивна. Уперше за все життя зустріла справжнє кохання і не бачиш його».

Може, й так…