Рідне село

Ще зиму перезимовую у місті, ще весну трошки можу, а потім душа диким звіром рветься у поля, у село, де просторо очам і легеням, де струшуєш з себе пилюку міських бруківок, гул і гам транспорту, сум’яття перехожих трудоднів. Хочеться притулитися до рипучих дверей ґанку, босоніж пройтися подвір’ям, підлити вже, мабуть, столітні кущі півонії під хатою… В цій тишині проїде десь-колись віз чи два, пробіжать замурзані дітлахи, загавкає чиясь собака… Зелено, хороше. І ще цвинтар люблю. Там тихо, там стільки історії, там стільки голосного мовчання! Усопші родичі у плитах граніту наче хочуть чогось нас навчити – може, що ми не вічні?

Ех, добре у селі! Ех, хороше!

Заквітчані будинки, щедрі грядки картоплі та городини, буйні трави мішанки, запашні сіна, копиці соломи, пасовища, стежки, ставчина… Все таке своє, таке близьке! Освячується людина у тій неземній красі, відроджується до життя, зціляється лиш самою присутністю у своєму праотчому краї, у рідному селі.