Білили хату…

Моя лагідна мама… Я тишком підглядала за ними, десь присівши в куточку з фломастерами і клаптиком паперу. Хата ставала свіжою і світлою, підсинена синявою. З цікавістю слухала їхні розповіді про дівування, про любов.

Сусідка була говірка, весела. Перше кохання не вдалось – він був з багатої сім’ї, а вона бідна, росла без тата. От і батьки його не дали дозволу. А друга любов була непрошена, неждана, ще й заборонена, бо був одруженим. Та так якось пішло-поїхало. Спочатку сторонилась його залицянням, а потім закохалась і… світ пішов обертом. А потім він трагічно загинув. І все. Так і не вийшла заміж, всіх прирівнювала до нього – високого, розумного, статечного, при посаді. А решта було не те, а всі були не ті.

Ох, і гарно ж вона розповідала про цю велику і спопеляючу любов, яка стала роковою в долі. Без злоби, без скарги, лише з вдячністю, лише з приязню. Вже й сусідки давно нема – відійшла у засвіти. Вже й кімнат не білять люди, бо провели в селі газ, не треба вимітати сажі, зробили євроремонти… Інші часи настали – комфортніші, легші. Та щось таки було особливе і в тих веснах забілених, і в тих хатах, що так пахли після побілки вапном! А чого варті одні розмови, коли жінка жінці довіряє сокровенне…