Два одинаки - дві долі,

“Якби знав,

де впадеш…”

- Ви знаєте, - почав свою розповідь Василь, - ніколи б не подумав, що на старість залишуся сам. Кажуть, якби знав, де впадеш, то подушку послав би. Закохався я вже після армії в дівчину із сусіднього села, яка працювала медсестрою в райлікарні. Кохання наше було чисте, мов кришталь, інтимних стосунків ми не мали.

- Хай це станеться в нашу першу шлюбну ніч, - казала Галя. І я вірив їй, чекав тієї ночі, як чогось неземного. Наші батьки вже готувалися до весілля. А за тиждень до цієї дати я поїхав з хлопцями на озеро, яке було в тому селі, де жила Галя, скупатися, - знав, що в той день вона була на зміні. Коли вже скупалися, збираючись додому, почули в очереті якийсь приглушений жіночий стогін. Навіть злякалися. Та коли ми підкралися ближче, я побачив страшну для себе картину: в очереті з якимось чоловіком лежала моя Галя. В очах потемніло, ноги затрусилися, але скандалу не робив, тільки крикнув на весь голос, щоб почула: “Прощавай, Галю!”.

Весілля не було. Та вже потім я дізнався, що моя Галя вже півроку зустрічалася з одруженим чоловіком, а за мене хотіла вийти заміж, певно, щоб зустрічатися з ним і далі. Поїхав до міста, влаштувався на роботу, жив у гуртожитку. Кажуть, час гоїть рани. Тож минали роки, і все ніби забулося. Була у мене дівчина і, можливо, одружився б із нею, якби знову не стався прикрий випадок, який, певно, і вирішив мою долю.

Мій товариш постійно їздив на заробітки, залишаючи вдома молоду дружину. Того разу на пероні проводжав Петра і я. Бачив, як падала йому на груди його Рая, плакала, цілувала чоловіка перед розлукою. Я навіть позаздрив товаришу, що дружина його так кохає. Та якось зустрів її у місті, і жінка попросила прийти до неї й замінити вимикач. Я з радістю погодився. Поки міняв вимикач, побачив, як Рая готувала обід. За столом, коли випили по чарці-другій, захмеліла Рая сіла мені на коліна, обняла за шию і почала цілувати. Я такого не чекав. А вона, ніжно дивлячись мені у вічі, сказала:

- Васю, ходімо у спальню. Петро ні про що не дізнається.

Інший, можливо, й скористався б такою нагодою, але я зрадити товариша не зміг і пішов геть.

- Ну й дурень, - кинула вона мені навздогін.

Відтоді я з жінками не мав справи. Звичайно, хотілося б кращої долі, але її вже не зміниш.

“Ти залишишся навіки сам…”

П’ятдесятирічний Іван розповів свою історію, зовсім протилежну першій.

- Коли мені було двадцять п’ять, до нас у село прислали молоду дівчину-агронома. З нею ми подружилися, зустрічалися. Я відчував, що вона покохала мене всім серцем. Мені вона теж подобалася. Тож, непомітно для себе, ми стали близькими. Надя довірялася мені у всьому, бо я обіцяв одружитися з нею. Та коли вона повідомила, що вагітна, я злякався. Не хотілося розлучатися з холостяцьким життям, адже стільки дівчат навкруги. І я відмовився від неї. Це, певно, за той гріх і страждаю все життя. Бо коли до мене додому приїхала її мати, щоб умовити одружитися з її донькою, і почула категоричну відмову, сказала:

- Не буде тобі щастя, хлопче. Надя ще вийде заміж, а ти залишишся навіки сам.

Я на ті слова тоді не звернув уваги, посміявся з них. А вони справдилися.

Надя вийшла заміж у своєму селі, народила доньку, казали, дуже схожу на мене. Прийняв її інший чоловік, а я відмовився. Тож минали роки, і я все частіше став згадувати про Надію. А коли почув, що її чоловік помер, їздив до неї в село, перемігши себе, вмовляв її на спільне життя, та вона мене вигнала з хати, як я колись її. Ось так за ті страждання, яких я колись завдав дівчині, що кохала мене, страждаю все життя сам. Якби повернулося все назад, ніколи б так не вчинив.

***

Ось такі, на перший погляд, прості історії з життя людей, які стали для них вирішальними.

Володимир ПІНЧУК, м. Сарни