“Ушу - не засіб самозахисту, а мистецтво”

На тренування до пана Володимира завітав кореспондент “РР”:

- Володимире Сергійовичу, як давно ви займаєтеся бойовими мистецтвами?

- Починав я з боксу, потім почав займатися дзюдо, карате. Якщо брати до уваги лише китайське ушу, цим видом спорту займаюся з 1989 року.

- А чим власне ушу відрізняється від інших видів бойових мистецтв?

- Риторичне запитання. Дуже важко дати однозначну відповідь. Ушу в Китаї має сто тридцять напрямків, які дуже відрізняються між собою, мають різні характерні ознаки. Якщо брати до уваги стиль, який вивчаємо ми (шаолінь-сянь), то рухи тут жорсткіші та швидші, ніж у інших.

У загальному ж, китайське бойове мистецтво відрізняється від інших не стільки технікою, як своєю ідеологією, самим підходом до оволодіння такими навиками. У Китаї вивчають ушу не як засіб самозахисту, а як вид мистецтва. Такий менталітет у китайців.

Європейці ж звикли вважати бойові мистецтва виключно засобом самооборони. А на Сході - це спосіб удосконалитися, насамперед, духовно.

- Як давно працюєте на тренерській ниві?

- Молодше покоління треную з 1999 року. Навчаючи мистецтву ушу, продовжую самовдосконалюватися.

Займатися такою роботою неважко, навпаки, дуже цікаво. Особливих грошей на цьому не заробиш, але це захоплює. Ти спостерігаєш, як до тебе приходять слабкі нерозвинені діти, а за рік-два вони стають сформованими, міцними тілом та духом особистостями. Тоді бачиш, що працюєш недарма, насолоджуєшся плодами своєї праці. На тренерській ниві немає місця для буденності. Перевага моєї роботи - постійні зміни, нові знайомства, спілкування.

- Розкажіть, будь ласка, про історію заснування вашої секції.

- Не помилюся, якщо скажу, що у Рівному секція ушу започаткувалася завдяки “Рівне-Ракурсу”. Близько року тому на сторінках “Просто цікавої газети” вже публікувався матеріал про розвиток ушу в області. Стаття журналістки Ольги Долі привернула увагу небайдужих до бойових мистецтв людей, і мені почали телефонувати із проханнями відкрити в обласному центрі секцію ушу.

- З якого віку найкраще починати займатися бойовими мистецтвами? Чи існує якийсь віковий ценз?

- Філософське, на мою думку, питання. З точку зору логіки - починати займатися бойовими мистецтвами краще вже у дорослому віці, бо тоді спортсмени ставляться до тренувань більш серйозно. Якщо ж розмірковувати у плані фізичного розвитку, то чим раніше, тим краще. Молодше тіло більш пластичне. Діти спочатку не прогресують різко, проте, за рік уже з’являються помітні зрушення. Зрештою, головне - це бажання займатися такими видами спорту, як бойові мистецтва.

- Ушу можуть однаково вдало займатися як хлопці, так і дівчата?

- Звісно. З маленькими дівчатками навіть простіше, ніж із хлопчиками: вони більш серйозні. Зі старшими - навпаки. Дівчата тренуються лише, щоб скинути зайві кілограми. Хлопці ж - більш старанні та цілеспрямовані. Це, у принципі, й не дивно.

- Чому не ділите своїх учнів за ваговими категоріями?

- Краще було б, якби діти ділилися за віковими категоріями, але зараз, на відміну від радянських часів, спортивні зали не безкоштовні - за час тренувань доводиться платити. Та й спорт нині, на жаль, не настільки популярний серед молоді. Будь-який тренер залишається задоволений, набравши хоча б п’ятнадцять чоловік у групу. Раніше спортом цікавилися, а тепер розвитку набуло кіно, інтернет, комп’ютери, молодь не йде у спортзали. Тренеру доводиться вирішувати і технічні проблеми спортзалів. Маємо те, що маємо. Спортсмени роблять добровільні членські внески, бо ж нам ніхто не допомагає. Підтримка держави - мінімальна. Про що можна говорити, коли у нас Шевченко з Кличками пиво рекламують. Який тут розвиток спорту? Пиво рекламуємо, а не спорт. От і доводиться виживати, хто як може. Нашій державі слід приділяти більше уваги спорту, адже це запорука здоров’я нації.