Коли ти самотній…

«Блаженний!» – так називали його односельці, бо ніхто не розумів для чого він це робить. А найбільше його не злюбили за те, що він кожному говорив в очі правду. Бо кому приємно прилюдно чути про себе щось таке, чого ніхто не повинен знати? Найбільше діставалося тим, хто наживався на бідних, будував собі розкішні хороми і вілли, і не журився тим, що хтось живе у той час в нужді.

– Ото правдолюб знайшовся! – презирливо говорили про нього товстосуми-багатії. – А дамо йому трохи грошей. Хай перестане патякати про нас небилиці…

Покликали чоловіка, дають чималеньку суму грошей, а той брати не хоче. Каже:

– Дайте тим, кого ви довели до нужди. Бо це їхні гроші. А мені нічого від вас не потрібно.

– Ах ти злидню! – вигукнули розлючено багатії. – Ти ще смієш казати нам в очі, що ми нажилися на чужій праці. Подумаєш, праведник знайшовся! Давайте, всиплемо йому добряче, щоб тримав язика за зубами…

Побили його і кажуть:

– Начувайся надалі, чоловіче. Ще раз почуємо, що ти щось подібне скажеш, то розмова з тобою буде коротка. Отримаєш за твою правду все, що тобі належить мати…

І з того часу чоловік перестав говорити усім в очі правду. І не тому, що, може, злякався погроз. Він був самотній у відстоюванні правди, а одна людина, що може вдіяти?