Мій перший каштан і мамині квіти

Свій перший каштан я побачила в далеких днях далекого дитинства. Так давно то було, що часом думається, а чи таки було, а чи наснилось? Він був один у селі, біля брами баби Судачки, такий великий і високий, як Вавилонська вежа, принаймні мені тоді так думалось. Мама зривала цвіт, щоби зробити настоянку для лікування варикозу. А я стояла і диву дивувалась – гігантському дереву, яке було для мене на той час екзотикою. В лісі каштанів не було, а може, й були, але нам забороняли далеко заходити в ліс, бо мара може покликати, або блуд вчепиться і будуть водити аж до самої ночі. Я боялась тої мари і блуду, тому тільки скраю зривала горіхи ліщини і збирала козарики, сироїжки, лисички…

Я ще хотіла піти до того каштана, але мамі вже не треба було цвіту, а сама я іти не хотіла. Пішла би, але гуси сусідські так шипіли і бігли за мною, що я не дійшла до каштана, а втекла чимдуж додому. До мами. Той каштан був вищий за всі будинки, за всі дерева, він був як справжній велет! Квітучий дужий велетень.

…Вчора ішла ранковим містом, яке було майже безлюдним. Лиш каштани, дощ і кілька перехожих. Я дивилась на ті красиві дерева і згадала свій, вперше побачений єдиний каштан у селі. І… навіялась мамина пісня, вечірня казка, навіялось те, чого в мене не забере, не відніме ніхто – мій затишок, моє босоноге дитинство, мій пралісок, мамині квіти і тихі сни тихої пори.