Не судилося…

Впиваючи трунок літньої ночі, її серце щоразу калатало, наче дзвін на сполох, відчайдушно кликало, благало, виривалося з грудей, мов пташка, яка потрапила в сильце, мріючи бути лише з ним. Хвилини здавалися вічністю…

Довго прислухалася до найменшого шелесту, але марно. Очікувала наближення коханих кроків, які не переплутала би ні з чиїми. Ходила з кутка в куток, знову підходила до підвіконня, малюючи в уяві невідоме піднесене почуття, зодягнене в панцир дивного таїнства, яке приваблювало солодом пахучого меду… Та вдихнути його пахощі – не судилося.

Зозуля на годиннику прокувала два рази… На столі, повільно скапуючи, догорала самотня свічка, залишаючи на скатертині незагоєні стигми, наче рани. Зупинивши на ній погляд, вловила останній спалах, що відлунням дикого болю торкнувся її зрадженого серця. Легковій, сколихнувши фіранку, лагідно цілував волосся, ніби вбираючи у себе терпкий жаль пережитого страждання.

У душі ще жевріла остання іскра надії, яка погасла, розчинившись у полинному розчаруванні. Доокола все померкло. Сліз не було. Образ, зітканий із двоєдушності, розвіявся в чорній тіні, що накрила молодого безмовного місяця, котрий вельбучно гойдався на хвилях пухкого хмаровиння – свідка нездійсненних закоханих мрій.

…Величний час закружляв її у вальсі багряного падолисту. Маленький кленовий листочок ніжно впав на долоню, наповнюючи все її єство неземною відрадою. Раптом почула шуршання кроків. Оглянувшись, побачила знайому, колись, здавалося, найріднішу, але вже зсутулену постать і зачерствілий порожній погляд, що віддаляючись – перетворювалася на маленьку чорну крапку, в якій згубилися колишні розхристані мрії.

Вона завдячувала небесам, що вберегли її від безодні страждань, а вуста шепотіли: «Як добре, що він тоді не прийшов…»