“Таємниця” чи “містифікація”?

Пам’ятаю, десь років 10-12 тому у цій же самій Малій залі Рівненського, тоді ще просто музично-драматичного, а нині - академічного театру, вони разом із третім співавтором - Віктором Небораком - презентували свою збірочку віршів. Тоді, правда, публіки було не дуже густо, однак зацікавленості спільна книжка викликала не менше, ніж “сольний” роман пана Андруховича із дещо містичною історією написання.

“Таємниця”, за словами автора, була написана замість автобіографічної книги, над якою працював письменник, і яку безжально спалив, відчувши, що “потік свідомості” зайшов у якесь хибне річище. Ідея написання “Таємниці” виникла після отримання автором дисків із 70-годинним записом його розмов із німецьким журналістом Еґоном Альтом (чи, часом, не “alter ego” самого Андруховича?). Цей загадковий німець нібито “дістав” нашого романіста проханнями відкрити європейцю загадкову слов’янську душу, маючи меркантильний намір використати найпотаємніші спогади Юрія у своїй майбутній книжці. Та Еґон не встиг (а може, не спромігся) втілити у життя свій задум, раптово потрапивши в автокатастрофу, що поставила хрест на всіх його життєвих планах.

Та чи був насправді такий-сякий журналіст Еґон Альт, чи, може, це лише гарний письменницький прийом, витвір літературної уяви Андруховича? І взагалі, чи є таємниця у “Таємниці”?

Олександр Ірванець, який виступив у ролі ведучого, весь час нервувався: мабуть, очікував провокації. Він закручував краватку “равликом”, обмацував долонями власну голову, ніби перевіряючи, чи все у ній на місці, натомість Юрій Андрухович відповідав на провокаційні (і не дуже) запитання зі спокійною гідністю.

- Пане Юрію, чи сняться Вам кошмарні сни?

- Часом сниться, що мене знову забрали в армію, і це - жах, адже знову крадуть мій час, моє життя. Але є в цьому і світлий момент: я вже знаю, як обманути начальство, уникнути неприємностей армійської служби. А другий кошмарний сон - це ніби знову працюю в “Прикарпатській правді” випусковим редактором, причому, не за гроші, а так, даром.

- Чи вважаєте Ви себе постмодерністом?

- Постмодернізм придумала купка французьких письменників. Поза французькою мовою цей термін не має сенсу. Сучасні письменники ображаються, якщо їх називають постмодерністами. На одному з міжнародних літературних симпозіумів було сказано буквально наступне: “Постмодернізм мертвий. - А чи ж був він живим будь-коли?”

З відповідей Юрія Андруховича присутні дізналися, що автор принципово ніколи не пише під “кайфом” від алкоголю чи будь-яких інших наркотичних речовин, адже “знаходить драйв у самому метафізичному процесі творення”. І що має нормальну сексуальну орієнтацію, а в опис гарного чоловічого тіла (яке, до речі, пропонує читачам розглянути через призму жіночого сприйняття однієї зі своїх літературних героїнь) не вкладав фізіологічного підтексту, лише естетичне захоплення красою. І що Юрій з дитинства мріяв про кар’єру музиканта, але не навчився грати на жодному інструменті, отже, без жалю віддає власні тексти на поталу композиторам з гуртів “Мертвий півень” і “Гайдамаки”. Хоча останнім часом гарний баритон поета і прозаїка мали щастя почути не лише любителі голосного читання, а й шанувальники української рок-музики.

Чи отримали присутні на презентації обіцяне розкриття таємниці? Так, якщо вважати, що таємницю можна вичерпати кількома словами. “Таємниця ховається у запитанні, яким переймається кожна людина. Чому я - це я, а не хтось інший? Чому я - цей маленький хлопчик, який їде у потязі із батьком і мамою у далеку закордонну столицю - Прагу? Навіщо я - це я?”

Чому Ви - це саме Ви, шановний читачу?

Чому?..