«Між Чорноморцем і Динамо обрав Одесу. В Києві я б не затримався».

Історія Григорія Шаламая є унікальною з кількох причин. Хлопець із села без належної підготовки завдяки випадку пробився у Вищу союзну лігу. У складі одеського Чорноморця він провів понад сотню матчів у еліті, забивав Дасаєву, проте зірка швидко згасла.

Приклад Шаламая показовий ще й тому, що свідчить про ключову роль травм. Значну частину кар’єри він мучився з колінами, які не дозволили йому розкритися сповна. А ще характер – якби не він, то талановитий футболіст міг стати гравцем київського Динамо.

Зараз Григорію Мартиновичу 67, він мешкає у Рівному і каже, що вкрай рідко згадує своє футбольне минуле. Однак для FanDay Шаламай розповів про серію Володимира Плоскіни, ключовий вибір дружини на користь Одеси і контраст Прокопенка з Симоняном.

«Усі постійно повторюють: «О, Шаламай! Спартаку забивав»

– Така я вже людина – майже не повертаюся думками у минуле. Тільки коли у місті зустрічаю знайомих хлопців, тоді можемо щось пригадати, посміятися. Ну або вболівальники зі стажем нагадують, коли при першій зустрічі постійно повторюють: «О, Шаламай! Спартаку забивав у 1980-му». Чомусь усі це запам’ятали.

– Для Вас це не подія?

– Нічого надзвичайного. До матчу особливо не готувався – Микита Симонян не планував мене ставити в основу. Але так сталося, що я забив двічі: спочатку Дасаєву, а потім Пруднікову. Наш Чорноморець переміг москвичів 4:2.

– Як забивали?

– Дальніми ударами. Другий гол вийшов несподіваним – м’яч зачепив когось із суперників і дезорієнтував воротаря. Пощастило.

– У матчі першого кола в поєдинку проти Спартака Ви дебютували у Вищій лізі.

– Хоч у складі суперника грали Черенков, Романцев та інші гучні імена, проте мандражу я не відчував. Коли вийшов на поле, то навіть не думав, проти кого граю. До речі, мені ще запам’ятався другий матч через кілька днів. Пригадую сильний дощ в Одесі – ми приймали московське Динамо. Я потужним ударом прошив Пільгуя. Щоправда, незабаром Газзаєв рахунок зрівняв.

– Крім дублю Спартаку, часто згадують Ваш гол Шахтарю. Як вдалося забити головою, не володіючи при цьому високим зростом?

– Донеччанам я забивав кілька разів. Однак саме у тому матчі 1982-го, Юрій Дегтярьов на виході зіграв не найкращим чином. Навіть стрибати не довелося – просто перекинув головою.

«Коли команді грошей не платять, то хто тренера слухає?»

– Ви народилися у невеличкому селі на Рівненщині. Як Вам вдалося пробитися на такий високий рівень?

– Я й сам не знаю. У селі які люди? Сором’язливі, скромні… У професійному футболі же майстри грають, страшно було. Та й школи хорошої я не мав. Все завдяки брату Михайлу, який тягав мене по стадіону, а я йому м’ячі подавав. Поступово втягнувся. Ходили корови пасти, брали м’яч із собою, там і вчився.

– Згодом була армія. Не найкращий час для футбольного вдосконалення?

– Забрали мене у 18 років на Хмельниччину, в Ізяслав. Приїхали селекціонери з місцевого Поділля і запитують: «Хто і де грав?» А мій максимум – виступи на область за Сарни. Подивилися на мене і сказали, щоб я далі грав собі. Потім відправили мене у Німеччину. За півтори роки навіть м’яча не бачив.

– Як усе змінилося?

– Став «стариком», пішов на тренування. Починав разом з такими «колгоспниками», як і я сам. А потім потрапив у збірну ГРВН – там пограв з майстрами: Плахетком, Полікарповим, Долговим. Справжні професори!

– Літописці відзначали вашу особливу швидкість. Мали вроджений талант?

– Я не вдосконалював ці навички. Дитячі роки складно назвати особливо плідними у футбольному плані. Навіть коли в Авангард потрапив, то не відчував помітного прогресу. Після Німеччини були варіанти з ЦСКА і Торпедо – злякався і не поїхав. Потягнуло додому.

– Про тренера тодішнього Авангарду Віктора Лукашенка, який встиг зіграти за київське Динамо у 1960-х, усі казали однозначно – жорсткий наставник. Відчули це на собі?

– Скоріше, ні. Коли команді грошей не платять, то хто тренера слухає? Ми грали відповідно – плелися внизу таблиці. У 1977-му Авангард очолив Валентин Тугарин – ситуація трохи налагодилася.

– Пліч-о-пліч у Рівному з Вами виступав Роман Гірник, який у середині 90-их став президентом львівських Карпат. Яким він був футболістом?

– Дуже хорошим! Позицію нападника добре закривав. У нас взагалі кілька екскарпатівців виступало: Роман Давид, Ігор Семенка, Петро Андрейчик. Класні хлопці!

«Цікаво було, чи зміг би я потягнути рівень Динамо»

– Як Вам вдалося потрапити з друголігового Авангарду в елітний Чорноморець?

– Хтось з одеситів помітив мене – гінці кілька разів приїжджали. Я постав перед вибором: Динамо або Чорноморець.

– Чому обрали Одесу?

– Це не я, а дружина вибрала. Зізнаюся – я лінивий за натурою. А про вимоги в Динамо знають усі. Я б там не затримався. До того ж коліно вилетіло, мав серйозні проблеми. Потім з Чорноморця кілька разів кликали в Динамо.

– Спілкувалися з Валерієм Лобановським?

– Так, їздив у Київ на розмову. Вже навіть збирався заяву написати, але довелося лягати на операцію. Потім в Одесі «Волгу» видали – от я й залишився.

– Гроші стали ключовим фактором?

– Зовсім ні. У столиці більше пропонували. Зрештою, я не шкодував. Просто цікаво було – чи зміг би я потягнути той рівень.

– У кар’єрі Микити Симоняна була лише одна українська команда. Як Вам працювалося з ним у Чорноморці?

– Нічого надзвичайного. Як і багато тренерів того часу, Симонян називав склад, озвучував грошову винагороду і все, побігли. Це зараз інший футбол, все доведено до автоматизму. Тепер не футболісти, а роботи – інший час. Раніше було більше імпровізації, а в наші дні все розписано. Якби у той футбол грали Роналду, Мессі чи Марадона, то вони б передчасно закінчили з футболом.

– На Ваших очах Володимир Плоскіна писав історію. Ви бачили декілька з 23-х поспіль реалізованих пенальті.

– Ми з Володею близько товаришували. Прикро, що не він забив Дасаєву і магічну серію перервав. Хоча я не пригадую, щоб він відпрацьовував свої удари. Це талант від Бога – якщо є, то є.

– Хто був лідером роздягальні того Чорноморця?

– Відзначу двох професіоналів: Юру Роменського і Віталіка Шевченка. Роменський – це щось надзвичайне. Не пив, не палив, режиму дотримувався. А ми вже козаками були (посміхається).

– При Вас у Чорноморці дебютував Ігор Бєланов. Могли повірити в майбутні успіхи молодої зірки?

– Спочатку я навіть здивувався, коли його у Київ запросили. Хоча в Ігоря завжди була чудова швидкість і поставлений удар. Лобановський мав «чуйку» і розумів, що хлопець може додавати. От Бєланов і постійно прогресував у Динамо.

«Після кожної гри нога сильно набрякала. Біль не зникав»

– Відомий спортивний лікар Олександр Ярдошвілі розпочинав свою кар’єру у Чорноморці. Якось він сказав, що Ви за потенціалом перебували на рівні з Федором Черенковим. Згідні?

– Задатки я справді мав: робота з м’ячем, пас… Не все стається так, як цього хочеш.

– Стриманий характер не завадив розкритися повноцінно?

– У якості головної причини все ж назву проблеми з колінами. На жаль, тодішня медицина не могла зменшити мої страждання. Я не мав можливості навіть якісну операцію зробити.

– Ярдошвілі в інтерв’ю називав Вас унікальним ще й через відсутність передньої хрестоподібної зв’язки.

– Та ні, я намучився з менісками страшно. Повирізали мені усі. Після кожної гри нога сильно напухала. Біль не зникав, рідина збиралася. Та що там – і тепер збирається. Зараз з цим проблем немає, а тоді коліна розрізали повністю. У наші дні це не вважається складною операцією.

– Чимало футболістів із жахом згадують матчі в Ташкенті. Погода дошкуляла?

– Там сухе повітря, не так страшно. Гірше було в Алма-Аті. Евстафій Пехлеваніді, лідер Кайрата, почував себе у добре знайомому середовищі, як риба у воді – мав шалену гармату.

– У 1982-му Чорноморець прийняв Віктор Прокопенко. Контраст з Симоняном відчули?

– Ледве не з першого тренування. Віктор Євгенович – чудовий тренер. Почав поступово молодь підтягувати. Віктор Пасулько розкрився, Сашко Щербаков приїхав з Білорусі і підсилив нас. Команда переживала процес оновлення.

– Вже у наступному сезоні Ви залишили Одесу.

– Захотів додому і з ногами більше мучився, ніж грав. Виступав ще трохи в Авангарді, а потім на область бігав. Застав ще в Авангарді Володимира Трошкіна та Віктора Матвієнка.

– Динамівські методи вас наздогнали у Рівному?

– Ой, не те слово. Як вони ганяли! Жорсткі і вимогливі, це відчувалося. Я повернувся, хоча мотивації вже не було. Втім навіть після Чорноморця мені телефонував Олександр Петрашевський з Динамо. Я не був готовий ні фізично, ні психологічно.

– Однак за аматорів ви грали до 40.

– Дозволяв собі багато – не повертався в оборону, не відпрацьовував у відборі. Землю зубами не гриз і, скоріше, грав як професор.

– Про тренерську діяльність не задумувалися?

– Тренував у аматорських Ковелі та Оржеві. Але це не зовсім моє. Зараз працюю в ОДЕКу з Оржева директором клубу. Вирішую адміністративні питання, буває їжджу по області в пошуках молодих талантів. Хоча з цим у нас проблема, точніше, біда. На Рівненщині нема футболу. Усі таланти поповнюють не Верес – там місцевих зовсім небагато. На жаль, в області відсутня перспектива. Чомусь місцевих зірок рівня Бориса Малахова чи Володимира Чиркова на Рівненщині зараз немає. І це головна проблема.