Розколене дерево

Вже майже вдома, почалась кам’яна дорога, падаю, ой, як болить, як пече! Коліна розбиті до крові, мама дує, ллє перекис водню, дує ще, мені легшає, мама здула ввесь біль, забинтувала ноги. Іду за хату, за хатою – розлогі поля пшениці. Я виглядаю лисицю, вчора я її побачила вперше, така швидка, вона сховалась у пшениці, може, нині знов прибіжить, маю надію. От ще би й зайчика узріти, того самого, що нашу капусту на городі погриз. Цікаво, який він, той зайчик-злодій. Вчора була гроза, буря, громовиця. Впало величезне дерево на горбку. Грім розколов. То було таке могутнє, таке величне горде дерево! Я ним захоплювалась, бо воно вітрам не давалось, інші дерева аж гнулись, бувало, од сильного вітру, а йому хай там що! Воно було сильніше вітру. А тепер повалене, розколене… Переможене, наче біблійний Самсон. Буря оминула менші дерева, вона зазіхнула на найвище, на найсильніше дерево, показавши свою силу. Я – стихія! А хто ти проти мене? Сумне видовище. Сідаю на нього, обережно обіймаю: чи болить його?…Біжу у своєму квітчастому ситцевому платтячку, коліна загоїлись, прибігла на галявину, плету віночок. Літує літо, літають пухнасті джмелі, медоносить липа. Солодке літо……Болить, знов болить, але тепер болить не на жарт, а по-справжньому, по-дорослому, та ніхто не подує, не забинтує, бо ран не видно, бо воно болить десь так глибоко, десь всередині, болить. Падаю в сон, як у прірву, як в забуття, в спасіння. Сон. Бачу моє дерево, те саме, повалене, розтрощене громом, мертве дерево… А що це? Воно пустило паросток! Невже?! Страшна непоборима сила жити. Жити… Моє дерево ожило! Бажання жити… Вп’ястися в те життя нігтями, вгризтися зубами, слабкими руками вчепитися за безнадійну надію, але таки жити. Якесь нелюдське, первісне, тваринне, дике бажання жити. Ба, навіть мертві дерева повертаються до життя. О, диво!…Біжу, біжу, ситцеве платтячко, рожевий поясочок з шовкової стрічки, на голові віночок з ромашок і волошок. Біжу, підстрибую, коліна зовсім загоїлись, мене вже не болить…