Колись ти про мене згадаєш…

Кілька разів ступила каблуком на туфлі Захару:

«Вибач, не знаю, що таке зі мною», – розгублено прошепотіла Дарина.

«А я знаю. Нам слід відлучитися. Подихати свіжим повітрям», – усміхнувся своїми милими ямочками хлопець. І вони, взявшись за руки, пішли у напрямку ставу.

Ніч звабливо пахла ароматом незабудок, татарського зілля, лілеями, що сховалися на воді у латаття. Захар присвітив ліхтариком плесо ставу.

«Відчуваєш, ніч пахне?» – спитала Дарина.

«Може, й так. Але я твій запах відчуваю. Ти матіолою пахнеш», – відповів Захар і несподівано вп’явся своїми губами в її уста. Перший поцілунок такий жаданий…

У Дарини закрутилася голова, щемко залоскотало у грудях. «Ти такий став, Захарчику… Красенем став, розумієш?» – Дарина ще сильніше притулилася до юнака. Їй, як і Захару, не хотілося повертатися до однокласників і вони стали чекати на них на березі ставу. Щоб разом зустріти світанок…

Через день після випускного Захар чекав Даринку на цьому ж місці.

«Як я скучив за тобою, кохана! І чому ми раніше не зустрічалися?» – стискав її хлопець у п’янких обіймах. «Тоді ми були ще маленькими, а тепер уже дорослі», – жартувала Даринка, не пручаючись його любощам.

Вони стали зустрічатися. Захар розповів, що вступатиме у будівельне училище. Навіть розробив кілька власних проєктів. Хоче, щоб його праця приносила людям тепло і задоволення. А ще обов’язково побудує великий будинок для них і їхніх дітей. Дарина підвела здивовані очі:

«Для нас?». «А як же інакше? Закінчу училище, піду на роботу і женюсь на тобі», – відповів Захар.

Даринка вступила в економічний виш. Щотижня приїжджала додому на вихідні. Вона сумувала за коханим, який приїжджав рідше, бо вчився далеко від дому. «Невже ближче не зміг вступати?» – спитала якось хлопця. Захар пояснив, що в сусідній області мешкає його тітка, в якої він тепер живе. То і за квартиру платити не треба і годує його. А найголовніше – мати спокійна, що він під її наглядом, бо досі вважає його маленьким. «Це ж ненадовго, якихось два роки пролетять швидко», – заспокоював дівчину Захар.

Дарина вчилася легко й охоче. Була душею компанії, любила жартувати. Та останнім часом їй було не до жартів. Чомусь погано себе почувала. Поділилася цим із подругою з кімнати. Та порадила придбати в аптеці тест. Дві рисочки враз прояснили ситуацію. Дарина уявляла, як зрадіє Захар, почувши таку новину. На днях він має приїхати.

Батьки Дарини на два тижні подалися до хворого родича, то вона запросить його до себе, щось смачненьке зготує і тоді скаже йому про дитину.

Вдома Дарина вирішила переклеїти шпалери у своїй кімнаті. Ось-ось має приїхати Захар. Вона милувалася розмаїттям квітів на шпалерах, як почула стукіт у двері. На порозі стояла молода циганка. Сказала, що прибула з їх людьми із Закарпаття. Через повінь вони сильно постраждали. «Дівчино, поділись, чим можеш. Та спершу дай води напитись», – мовила втомленим голосом.

Дарина злякалася циганки. І не повірила їй. Тим паче, в хаті нікого не було. Чомусь не проявила до неї ні крапельки співчуття. А навпаки – огиду і злобу. Та щоб та задрипанка пила з її чашки? Та нізащо! Ач, яка хитра, живіт підклала, вагітну вдає, аби не відмовили їй. «Йди, звідки прийшла! Мене не обдуриш!» – не своїм голосом крикнула Дарина. У циганки засіпалося обличчя. Вона глянула на свіжоспечений хліб на ганку, але не взяла. Заледве поволокла ногами до хвіртки. На мить зупинилася: «Мене лякатись не треба. Бога побійся. Колись ти згадаєш мене», – мовила циганка.

Однак Дарина її не завернула, вона уже жила зустріччю з коханим.

Але минув день, другий, а Захара не було. І враз чорною птахою облетіла село страшна звістка: відбуваючи студентську практику на новобудові, Захар загинув. Його тіло уже в дорозі. Мов божевільна, прибігла дівчина на дорогу біля його дому. Заходилася у риданні, виглядаючи машину з домовиною коханого.

Усе село оплакувало хлопця: дуже щирим, добрим був. Уже розповів батькам про те, що хоче послати старостів до Дарини. Але нещасний випадок зруйнував усе… Невдовзі випливла правда про вагітність Дарини. Тепер люди співчували не лише батькам Захара, а й нещасній дівчині. Дарина відмовлялася їсти, пити. Щовечора складала руки перед образами і просила Всевишнього, аби забрав її до Захара. «Що ти таке надумала, дочко? Гріх у Господа про гріх просити!» – спам’ятовувала її мама. Жінка, як могла, розраджувала і підтримувала доньку. Чекала на появу онуки.

Коли на світ народилася маленька Любочка, у приємних клопотах їхнє горе якось поступово притихало. Дарина поклялася сама собі жити лише заради донечки і не думати про якесь заміжжя. Утім, кому вона тепер така потрібна… Знищена, худа, та ще й з малим дитям?

Згодом Дарина заочно закінчила виш. Влаштувалася бухгалтером на фірму. Добре заробляла. Пишалася своєю донечкою, яку виховувала у дусі християнської моралі, залучала до праці. Любонька виростала справжньою красунею і була викапаною копією свого батька.

Якось Люба попросила відпустити її з подругами на ставок. Дарина спочатку заперечила, а потім погодилася. Це місце для неї було особливим. Воно нагадувало їй побачення із Захаром, коли вони були юні і закохані. Як він діставав з води для неї білосніжні лілеї, вплітав їй у кучері. «Будь обережною там, на воді», – гукнула доньці услід. Любочка засміялася: «Не хвилюйся, мамочко! Ти ж знаєш, я добре плаваю!». Не знала тоді Дарина, що востаннє бачить доньку живою…

Через якісь дві години, мов крізь сон, вона почує про те, що рятуючи подругу, яка тонула, Люба втопилася сама. Її бездиханне тіло витягли з води і вже нічим не могли зарадити… Господи, за що вона несе такий тяжкий хрест? Чому саме вона? На кладовищі Дарина припадала біля домовини Любоньки і ніяк не давала засипати її землею. Ой, як їй зле! Перед очима усе попливло, почорніло, як земля, а в роті сильно пересохло. І їй здається, що вона від спраги просто задихнеться…

«Води, хоч краплинку води!» – пульсує її мозок. І за мить перед нею постає зморене обличчя вагітної циганки, якій колись вона навіть горнятко води не подала. «Ти колись згадаєш про мене», – сказала тоді циганка. Так і сталося. Та на жаль, уже нічого змінити не можна…