Ми... у долі на долоні, але доля в наших руках!

Коли я прийшла, вакантні місця були лише позаду, де широкі статури затуляли весь “краєвид”. “Ну й абітурієнти! А це лише одинадцятий клас”, - мимоволі спливло у голові.

Я вирішила трохи почекати, можливо, комусь не сподобаються перші місця (наївна!), але сподівання були марні, бо “перед” був намертво заблокований. Хоча...

- Вибачте, ви не могли б прибрати свою сумочку? - ввічливо попрохала я.

- Тут зайнято, - відповіла тітонька і ворожим поглядом зиркнула на мене.

Тож довелося вмощуватися десь “на задніх”.

- Сьогодні у нас День відкритих дверей, - чую, - проте кожного дня наші двері відкриті для вас... Так-так, уже почалося. Бачу зацікавлення на батьківських обличчях. Жінка праворуч від мене слухає уважно, підперши підборіддя рукою, в якій тримає олівець. А он, мабуть, чийсь батько вивчає брошурку на столі. Такий суворий, задумливий, з бородою. Хтось із них уже впевнений у виборі, когось сьогодні, може, переконають. А інший передумає...

Комп’ютерні презентації факультетів та інститутів КиМУ робили розповіді жвавими й кольоровими, мов набір дитячої акварелі. Але, на жаль, усе має властивість закінчуватися, закінчилася і вступна частина.

І ось тут випала хвилинка, щоб поспілкуватися з двома симпатичними 17-річними Ярославом Гришиним і Арманом Арутюняном з Кіровоградського ліцею №9.

- Звідки ви дізналися про наш університет?

- Підказали друзі та знайомі.

- А чому ви обрали саме цей університет?

- Тут готують справжніх професіоналів, - відповів Ярослав.

- І тому, що він престижний, - додав Арман.

- Що вас спонукало пов’язати своє життя саме з журналістикою?

- Тяга з дитинства, завжди хотів бути журналістом, - відповів Арман.

- А я ще не вирішив, ще тільки думаю, - додав Ярослав.

Ну що ж, кожному своє. І от уже директори Інститутів збирають зацікавлених і крокують до своїх “домівок”.

У компанії абітурієнтів і “Великого тата” - професора Назарова В. В., директора Юридичного інституту, переходимо до... до Судової аудиторії.

Студенти-юристи ведуть перед нами справжнє судове засідання: суд присяжних у мантіях поважно займає чільні місця. Позивач з обмотаною бинтами головою стражденно кривиться й вигукує: “Це він! Він мене побив!” Посеред засідання до зали вривається “мати” потерпілого: “Ми тут курку зарізали... Яєць привезли...”, - лепече. “Мамо!” - картинно гукає хлопець і тут же відвертається, аби приховати посмішку. Засідання добігає кінця, вирок винесено.

На криміналістичному полігоні ми досхочу “познущалися” над манекеном, порпалися у кейсі кримінального експерта й побачили колекцію ножів, гільз, коробок від цукерок та пляшок від алкогольних напоїв. Як виявилося, усе це потрібно для справжнього експерта, а справжнім експертом можна стати років так через десять-п’ятнадцять...

Переходимо до Інституту психології та соціально-політичних наук. На партах прилади: “Лабіринт”, який використовується для всіх робіт, спрямованих на дослідження загальної координації, швидкості та вправності рухів, і “Вимірювач реакцій” для визначення швидкості реакцій та чіткості рухів, а також прилад “Рута”, яким досліджують координованість рухів та індивідуально-типологічні риси особистості.

Далі незрозумілі малюнки. Ви бачили таке у кіно, коли людина приходить до психіатра й повинна сказати, що кожен малюнок їй нагадує. Ми дійсно всі різні, бо той самий малюнок викликає у кожного різні уявлення.

Потім до аудиторії В75 - на індивідуальне консультування. Світла затишна кімната, що навіть не схожа на аудиторію. Замість парт і дошки - жовтий м’який диван та крісло, усе в квітах. Гарне поєднання жовтого й зеленого. Ніколи не думала, що це буде викликати таку внутрішню гармонію. Тут людина дійсно може довіритися професіоналу, розповісти про проблеми, які турбують.

Екскурсія завершується в аудиторії В73 - тренінг-центрі, де нас чекає тренер Ольга, підготувавши цікаве тестування, яке доводило, що кожна людина - унікальна особистість.

Вона починає писати на дошці: “Говорити лише про себе, не давати оцінку один одному”. Такі вимоги тестування. Замість мікрофона ведмедик - у кого він у руках, той говорить.

- А тепер закрийте очі й подумайте про сьогоднішню зустріч, що вона вам корисного принесла, - сказала Ольга.

Не знаю, як інші, але я була ніби загіпнотизована. Очі заплющилися лише на хвилину, а здалося, що на годину. Багато думок, якісь моменти з життя, але тільки позитивні. Посмішки, посмішки, посмішки... сяючі обличчя, блискучі від радості очі.

На “лінгвістів” чекають прямо тут, біля зали зібрання, щоб провести до іншого корпусу. Пішли? Але... помаранчеві пелюстки на підлозі... Як я могла забути про індонезійський танок?! Чарівну музику, витончені рухи... Жовті віночки на шиях прекрасних дівчат, волосся вбране квітами! Так несподівано і красиво... Дивовижний подарунок від Інституту міжнародних відносин у виконанні Софії Жеребчук - викладача індонезійської мови та двох її студенток.

Затишна маленька аудиторія, на підвіконні вазони, як удома. Тільки небо чомусь сумує у вікні. А на стінах - карти світу. Політичні, фізичні, які хочеш. Біля мене - зображення Великої Британії. Англійська тут, мабуть, провідна. З екрана телевізора нас привітали різними мовами студенти-лінгвісти, і, здається, сказали щось приємне про університет. Я посміхнулася. Окрім “Інтернешнл юніверсіті”, не зрозуміла нічого. Треба з цим щось робити! А як звучало гарно... без акценту... “Ну, вони ж лінгвісти, їм це легко дається, - заспокоювала я себе. - Невже мій акцент ніколи не зникне?”.

“Чи важко вивчати китайську мову? А хлопців на факультеті багато?” - сипав запитаннями батько абітурієнтки.

Сьогодні були присутні лише двоє. Один із них навіть передав нам списочок, де записували свої прізвища майбутні знавці мов.

Разом із директором Інституту журналістики та телемистецтва професором Ковтун Т.В. ми прямуємо до мистецького осередку, щоб побачити унікальну “групу крові”, бо “митець - це не професія, а група крові”.

Першим, що змусило зупинитися, широко розплющуючи очі і майже відкриваючи рота, була фотовиставка робіт студентів Інституту. Вибравши найкращу роботу й записавши її номер, усі кидають листочки до спеціальної скриньки, і з полегшенням зітхають - емоції опановано.

Та через декілька хвилин новий стрес - телестудія, де повітря нагріте від включених прожекторів, камера, оператор... і все це справжнє! Наелектризована думка: “Ще трохи, і я буду тут!” Але й це ще не все - студенти відділення “кінотелемистецтво”: чорна завіса, задраповані темно-пурпурові стіни, червоний килим, крісло, у якому іграшковий лев, стіл, телефон, свічка, троянда у вазі і... і ми сидимо в ролі глядачів перед акторами-студентами. З’являється дівчина у фартусі. Тиша, запалює свічку. Підіймає слухавку, набирає номер, очікування... Тишу порушує легка музика, слова, що наспівують губи дівчини. І знову тиша. Кладеться на місце слухавка, ще з хвилину вона пестить левеня, потім ніжним дотиком проводить по троянді і... все. Оплески.

Сидячи тут, забуваєш

про все, хочеться самій спробувати, але не все так легко і не все так просто: адже це не лише мистецтво, а й покликання!

Серце “дійшло до кондиції” після четвертого виступу.

Так, щодо сердець... якщо б їх усіх разом і в унісон, то Інститут сколихнув би струс не менший, ніж 12 балів за шкалою Ріхтера.

А потім ми вже мали змогу поспілкуватися зі студентами, дізнатися про їх досягнення. Та найбільше запитань виникло після перегляду телепрограм: “Це теж ваші студенти?”, “І режисери теж студенти?”.

Шквал питань:

- А щодо диплому... ну, про його “престиж”? - запитала мама абітурієнтки.

- Диплом - питання авторитету, який заробляє сам університет.

- А як із Болонським процесом?

- У нас він вводиться виважено, оскільки студентам нелегко відразу призвичаїтися, та й наша система освіти дещо різниться від західних зразків.

* * *

Двері відчинено, крок назустріч зроблено і... “ми, безперечно, у долі на долоні, але доля в наших руках!”.