«Я знала, що дороги наші зійдуться…»

Мабуть, ні в кого у їхньому селі не було стільки хусток, як у мами Євгенії. Тому що вміла їх берегти. Легенько переполіскувала їх в пахучому миделку – і під праску. На сонце ніколи не вивішувала, щоб не вигоряли кольори. Євгенія в усьому мала толк і порядок. Вміла чудово куховарити, випікала короваї на весілля. Бувало, перед празником, який припадав у їхньому селі на Покрову, всю ніч варила, смажила, пекла.

Аркадій дивувався: навіщо стільки страв? Хоч знав, що мама дуже чекала на свою двоюрідну сестру Іванну, в якої було шестеро дітей. Тож з тіткою, її дітьми і чоловіком одразу восьмеро людей в хату заходило. Було кому їсти. Ще й додому їм мати в сумку складала.

Тітка Іванна для мами була дуже дорога. Коли за пів року після весілля у страшній аварії загинув батько Аркадія, Євгенія ніби розум втратила: «Не хочу жити! До Степана хочу! Зроблю собі смерть!» – голосила невтішно. Тоді Іванка забрала сестру до себе. Очей з неї не зводила, як могла, розраджувала. А коли дізналася, що Євгенія чекає дитину, насварила: «Я шкодувала тебе, Женю. А тепер сварити мушу. Кажеш, смерть собі заподіяти хочеш? А про маленького ти подумала? Це ж – плід вашого із Степаном кохання. Тепер ти мусиш жити заради дитини».

В Іванни діти одне одного гляділи. Раділи, коли на світ з’явився маленький Аркадій. Хлопчик ріс в любові і турботах. Сини Іванни вчили його грати у футбол, їздити на велосипеді, брали з собою на рибалку. Аркадій ріс дуже розумним і допитливим. Із золотою медаллю закінчив школу, вступив у військове училище. Євгенія заперечувала, не пускала його. Однак, чи не вперше в житі Аркадій не послухав маму. Заспокоїлась жінка лиш тоді, коли навідала сина на навчаннях і побачила інших курсантів. Молоденьких, як і її син, і водночас змужнілих, впевнених у собі. А як пасувала Аркадію військова форма! Очей не могла відірвати від сина.

Потім була у нього військова академія, робота у військкоматі в сусідній області. Тут Аркадій познайомився з донькою свого начальника, яка навідувалася до батька. Темноока, з кучерявим волоссям і тонким станом, Наталя одразу полонила його серце. Якось він відважився сказати про це дівчині. Вона зашарілася. Між ними пробігла іскра. Таємно від батька дівчина бігала на побачення, бо той забороняв доньці зустрічатися з хлопцями. Вважав, що найперше слід здобути вищу освіту і влаштуватись на престижну роботу. Але хіба у справжнього кохання можуть бути якісь заборони? Аркадій з Наталею стали мріяти про спільне майбутнє. Хлопець хотів розповісти про це своєму начальнику. Однак Наталя чомусь боялася його реакції і все відкладала на «потім» цю розмову.

Одного вечора вони сиділи біля річки під плакучою вербою. Аркадій сказав, що вже настав час піти до них. Наталя несподівано розплакалася, стала говорити, що дуже щаслива з Аркадієм, але просить ще принаймні з тиждень зачекати із заручинами. «Мені слід упевнитись в дечому, розумієш?» – сказала дівчина. Аркадій стрепенувся: що таке каже Наталя? Хіба ж вона сумнівається в ньому? Чи в його щирому коханні?

Через кілька днів Аркадій довідався, що сім’я Наталі виїхала в інше місто. Як так – не міг заспокоїтись він. Невже Наталя знала про це? І взагалі, що означали ці загадкові слова: « Мені слід упевнитись в дечому?»

З тих пір життя для Аркадія втратило смисл. Хоч, здавалося, гріх було нарікати на долю. Отримав високе військове звання, власне житло, забрав до себе маму з села. Але молоде серце прагнуло любові, як квітка сонця. А її, справжньої і чистої, чомусь не було. Може, тому що ніяк не міг забути Наталю? Знав лишень те, що батько її вийшов на пенсію і зі своїм сімейством залишив місто. Намагався відшукати дівчину, але не міг.

Якось Євгенію навідала молода жінка, з якою вона лежала в лікарні. Навезла багато гостинців. Звали її Христина. Мати дуже зраділа їй, а коли гостя поїхала, сказала: «Ми з Христею подружилися. Вона – скромна, щира. І теж, як і ти, засиділася в дівках. Приглянься до неї, сину. Нам бракує молодої господині», – радила Євгенія, яка останнім часом стала хворіти і боялася, аби колись її син не залишився сам.

Христина зачастила до них. Євгенія навмисне йшла до сусідки, щоб залишити їх удвох з Аркадієм. І одного разу він сказав: «Хай буде по-вашому, мамо. Розпишуся з Христиною».

Євгенія дуже тішилася невісткою, називала її донечкою. В усьому догоджала. Здавалося, сонце щастя вдарило в їхні вікна. Одне насторожило Євгенію: невістка не спішила заводити дітей. Посилалася на те, що їй слід поправити здоров’я. Жінка вірила їй. До того злощасного дня, коли Христина прийшла додому п’яна і впала в передпокої. Євгенія заледве підняла її, вклала у ліжко, заварила м’ятний чай з лимоном. Протверезівши, Христя плакала, клялася, що сталося це зовсім випадково. Мовляв, зустрілася з давньою подругою, яка саме повернулася з-за кордону. Та покликала її в бар. Запропонувала дороге вино. Воно було таке смачне і солодке, гарно пилося…

Не думала тоді Євгенія, ані Аркадій, що це був лиш початок їх біди. Христя стала приходити напідпитку все частіше. Невдовзі її звільнили з роботи. Аркадій терпів її п’яні дебоші, благав вгамуватися, пропонував повезти на лікування. Але Христя тільки реготала з його слів. Коли одного разу він застав маму із синяками на обличчі – не витримав і подав на розлучення. Євгенія тяжко перенесла їх сімейну кризу. Гіпертонічна хвороба, якою страждала, призвела до інсульту. Померла Євгенія тихо, у сні.

Мама ввижалася Аркадію у кожному куточку їх оселі. На лавочці у дворі, на балконі біля розкішних вазонів, які вона щоліта висаджувала. І ось цей дивний сон, коли вона ще така молода й усміхнена…

В день річниці після Служби Божої Аркадій поспішив на автобус, щоб поїхати на кладовище. Купив дві корзини живих квітів – для матері і батька, які були похоронені поруч. Замислився, вдивляючись у вікно автобуса. Злився, що водій часто зупиняється, підбирає пасажирів. Куди спішив – не розумів і сам. На душі було якось неспокійно і тривожно.

Ось і знову зупинка. До салону заходить молода дівчина. В Аркадія запаморочилося в голові: саме таку, у квітчастому платті, з розпущеним хвилястим волоссям він бачив у сні. Ніби з небес зійшла в образі його матері! «Біля вас можна?» – спитала незнайомка. Присіла поруч. Аркадій боявся поворухнутися, вдихнув повітря, витягнув хусточку і витер чоло. «Вам погано?», – захвилювалася дівчина. Подала йому валідол. Він здивувався: така молода і з валідолом? Дівчина розповіла, що їздила до хворої подруги в онкологічне відділення. Картина там тривожна, іноді всяке буває, тому й прихопила з собою на всяк випадок.

Аркадій раз по раз поглядав на дівчину. Як вона схожа на його покійну матір! Але хіба таке буває? Він боявся, що дівчина скоро зійде, і він не встигне їй сказати про це. А потім жалітиме усе життя. «Вибачте. Навіть, не знаю, як вас звати, але ви дуже схожа на мою матір. Якраз їду до неї. На могилу», – мовив затинаючись. Дівчина усміхнулася: «Олесею Аркадіївною мене звати. Або просто Олесею. Це я так, за звичкою, бо вчителькою працюю».

Аркадій аж здригнувся, ще пильніше почав вдивлятися в обличчя дівчини. Вишукувати в ньому знайомі риси. «Аркадіївна? Хто твоя матір, дитино?» – заледве вимовив. Олеся не розуміла, чому так збентежився той пасажир? Чому, почувши, що її матір звати Наталею, розридався, назвав дочкою? Усі пасажири здивовано поглядали на них.

Олеся не пручалася, коли Аркадій обійняв її: «Донечко моя…». Мов у тумані, вона вийшла з автобуса разом з незнайомцем. Не розуміла, чому повірила йому. Не побоялася піти з ним на кладовище. А потім вони разом поїхали до неї додому.

«Від долі не втечеш. Так, Наталочко? Чому ж ти про доньку мені не сповістила?» – були перші слова, які Аркадій сказав Наталі. Легенько обійняв, вручивши букет її улюблених білих лілій.

Вона стояла перед ним – така вродлива, ніжна, рідна. А з очей потічком котилися по обличчю сльози. «Я слідкувала за тобою, Аркадію. Але в той час ти вже був одружений. Я ж, відколи батьки забрали мене від тебе і виїхали в іншу область, заміж так і не вийшла. Утім, нам ще є багато про що сказати один одному. Повір, я знала, відчувала, що рано, чи пізно наші дороги зійдуться. І ми знову будемо разом, правда?» – мовила Наталя. «Правда», – тихенько відповів Аркадій. І теж витер вологі очі. Усе сильніше тулив Наталю до себе. А Олеся, загледівши їх в обіймах, усміхнулася: хай плачуть. Щоб стало легше. Це ж сльози радості й щастя.