Кохання – метелик

– Хто ж так робить, доню? Ти нічого не говорила, я не підготувалася до весілля…

– Ніякого весілля не буде. Кому воно потрібне ? Це вже не актуально. Заспокойся. Наступної суботи приїдемо.

Катерина, розхвилювавшись, поклала слухавку й дала волю сльозам. Вона ж мріяла побачити свою вродливу дівчинку у весільній сукні, щоб як у людей було. Не звернула уваги на її дурні балачки під час минулої зустрічі, що, мовляв, у коханні головне – несподівано з’явитися і вчасно зникнути. Що це вона собі напрограмувала, капосне дівчисько? А росла ж розумною, розважливою, слухняною. Начебто зважала на мамині поради. Катерина їй поганого не радила, навчала кращому. Коли донька хвалилася новими знайомствами з хлопцями, зауважила якось: «Не витрачай, Дашенько, себе на кого попало. Краще збережи в собі ніжність і турботу, щоб подарувати їх людині, яка має почуття до тебе». Виходить, та наука в ліс пішла…

І ось приїхали молоді.

– Матусю, це – Тарас, майбутній батько твого онука чи внучки, – з порогу повідомила, щасливо всміхаючись, Дарина.

– Он воно як…Рада знайомству. Проходьте, за вечерею й поговоримо.

Доньчин наречений, чи то вже чоловік, хоч і високий, симпатичний, Катерині не сподобався. Занадто балакучий, а серйозності в тих розмовах нема. Хизується, що вирішили з Дашкою (!)зекономити на весіллі, і до РАГСу не підуть. Бо хіба штамп в паспорті подружжя тримає? Тільки кохання! Набридли одне одному – розбіглися, не треба витрачати час і нерви на розлучення.

– Так ось звідки вітер подув і вплинув на погляди доньки! – зрозуміла Катерина. – А народиться дитина – хто буде виховувати? Даша? Прізвище й по-батькові хоч дасте – чи прочерк поставите при живому татові?

– Щоб аліменти здирала? – промовив Тарас начебто жартома.

– Ви ж говорили, що не штамп у паспорті тримає сім’ю, а кохання…

– Але ж від любові до ненависті – один крок, все буває…

– Ненависть, зятю, виникає до тих, хто зумів доторкнутися до серця, а потім плюнув в душу!

– Та не переймайтеся ви так, тещо, зареєструю я дитину на себе, все пучком буде!

Поїхала Даша з чоловіком, залишивши матір в неспокої. Не марно хвилювалася Катя. Бо покохала донька серцем, а не очима. Роздивилася – та вже пізно. Бо після народження доньки Тарас за три місяці пішов від них, «втомившись від безсонних ночей», до жінки з трирічною дитиною, і сліди його загубилися назавжди.

Дарина знала адресу бабусі Зіни, котра виростила Тараса і його молодшу сестру Раю. Коли маленькій Наталці виповнився рік, приїхала до неї в сусіднє містечко, щоб показати правнучку, розповісти про своє невдале заміжжя. Бабуся дістала з шафи дитячі фотографії онуків, переконалася, що маленька Ната дуже схожа на них. Жінка саме тримала на руках дівчинку, лагідно посміхалася до неї, аж тут до кімнати зайшла Рая. Дізнавшись, які гості завітали, страшенно розгнівалася, назвала Дашу шахрайкою, вигнала її з дитиною з хати.

Розлука з прабабусею Зіною тривала сімнадцять років. Наталя закінчила медучилище й працювала в лікарні медсестрою. Звичайно, вона ж тоді була крихіткою й нічого не пам’ятала. Лише завдяки маминій розповіді дізналася, що має прабабусю . Зібралася й поїхала відвідати родичку. Неначе відчувала, що дуже потрібна їй.

Тарас загинув, Раїса подалася на заробітки й не повертається. 80-річна Зінаїда Степанівна живе сама на свою двотисячну пенсію, має безліч хвороб. Як же вона зраділа правнучці! Не знала, де посадити, чим пригостити. «Прости мені, сонечко, що послухала Райку, відпустила вас з Дашею. Та й потім не розшукала вас. Всі ці роки я картала себе за те, що не підтримувала з вами родинні стосунки. А ти така гарненька виросла, Тарасова копія».

Наталя вважає себе багатою, адже має повний «дівочий комплект»: маму Дарину, бабусю Катю і прабабусю Зіну, яку оточила своєю турботою. Нещодавно бабця Катя їх усіх приємно здивувала: взяла й вийшла заміж за відставного вдівця – підполковника. Помолодшала, розквітла у свої майже шістдесят.

– Матусю, мені б ще тебе заміж віддати, ти ж зовсім молода. Так хочу бачити тебе щасливою. Я, до речі, помітила, якою ніжністю світяться твої очі при зустрічах з дядьком Петром. А він як на тебе дивиться!..

– От доньку маю, я й не знала, що ти така уважна. Петро й справді зізнався мені в коханні, пропонує вийти за нього. Не знаю, що робити. Пригадалися слова твого батька, що кохання – мов метелик. Занадто сильно стиснеш – розчавиш, відпустиш – полетить. Раз обпеклася, тепер боюся поєднати свою долю з тим, хто мені не байдужий.

– Мамо, ти скільки прожила з Тарасом? Два роки? А цитуєш його дурнуваті вислови вже двадцять! Я так думаю: якщо є кохання – його треба берегти й не боятися, що перетвориться на метелика…