Хто не має чоловіка, той горя не знає

Микола був красенем на все село. Високий, широкоплечий, густе чорне, мов смола, волосся обрамляло загоріле обличчя. А губи… Не одна дівчина уявляла, як солодко з ним цілуватися. Завидний жених із заможної родини, вже з армії прийшов, одружуватись пора. Він же упадав за Наталею, продавчинею сільського універмагу. Мама сказала Миколі, дізнавшись, у кого він закохався: «Ви з Наташею – пара, як горнятка мальовані, такі обоє вродливі. Вона розумна, з хорошої сім’ї. Гарний смак маєш».

Наталя довго Миколиних залицянь всерйоз не сприймала. Лише коли її подруга виходила заміж за його двоюрідного брата Михайла, а вони з Миколою були свідками на весіллі, звернула на нього увагу. Та він ще рік домагався її руки.

Привів Микола кохану наречену в батьківську оселю. Наталя не розчарувала свекруху. З нею хата ніби ожила. Беручка до роботи невістка встигала й куховарити, й порядок в домі підтримувати навіть тоді, коли синочка народила, а за три роки – доньку.

За кілька років зібрало подружжя Горохових грошей і придбало будинок на околиці міста. Микола влаштувався на одному з підприємств водієм, а Наталя – продавчинею у продуктовому магазині. І почалося… Чоловік поступово геть розгубив свої сильні почуття до неї. Побачив, що жінка все встигає, все їй вдається, то навіщо брати на себе частину сімейних обов’язків? Сів за кермо вранці та й поїхав на роботу. А ти, Наталко, хапай доньку на руки, синок хай міцно за спідницю тримається, – і крокуй в дитсадок, а потім біжи й ставай за прилавок, покупців з усмішкою обслуговуй. Ввечері повертайся з малюками додому, готуй вечерю, одяг всім на ранок… З весни до осені на городі гни спину, заготівлі на зиму роби.

Микола ж завжди повертався втомлений, йому не до дітей та городу. Отак вони й росли, майже не знаючи батька. Хіба що у вихідні малі тулилися до нього, але Микола накричить та й віджене від себе, бо йому ж відпочити треба.

Підростали Вовчик з Оксанкою, у школі навчалися. Матуся у них – найкраща в світі. Бо й годувала добре, домашні завдання допомагала виконувати, гарний одяг купувала, на збори батьківські ходила. Тато ж міг їх і нецензурним слівцем обидити.

Терпіла й нікому не скаржилася Наталія на своє особисте життя. На роботі – премії і грамоти до свят, вдячні слова за працю, вдома діти своїми успіхами радують. А от чоловік зовсім від сім’ї відбився.

– Наталко, швиденько склади мені торбинку, я з хлопцями повечеряю. Що там у тебе сьогодні приготовлено? О-о, мої улюблені пиріжки, о-о, ковбаску м’ясну запекла! Молодець! Овочі не забудь помити, винця у пляшку налий, – не раз, бувало, командував. Брав торбу – і мчав собі з дому. Виявилось (кума Галина почула від знайомої), що Наталчину смакоту возив Микола… до коханки. Пересвідчившись, що це правда, Наталія не влаштувала скандал. Коли приїхав в черговий раз за провізією, виставила за двері валізу з одягом і гнівно сказала:

– Геть звідси! Нехай тобі Марина готує, бо на моїх харчах дуже розкоровіла!

Взяв речі горе – коханець і поїхав. Нарешті, думав, усе само собою вирішилось. Тепер заживуть спокійно з Маринкою удвох, не треба дружині й вже дорослим дітям в очі винувато дивитися, щось пояснювати.

Приїхав, а Марина каже:

– Не бачу, де торба з вечерею…

– Доведеться тобі самій готувати, бо Наталка виставила мене з речами за поріг.

– Ти що?! Їдь і мирись, я ж тобі говорила, що не по кухні спеціалізуюсь. Я в коханні гаряча! А стояти біля плити годинами, як твоя Наташка, не можу і не хочу. Та й звикла я до її страв.

– Кохана, не розумію, ти це серйозно говориш чи жартуєш?

– Які жарти?! Затям, не створена я кулінарією займатися!

Від магазинної ковбаси з хлібом, рибних консервів шлунок почав боліти Миколі. Місяць перебивався з чаю на воду і приїхав, посварившись з ледачою любкою, мов побитий пес, до рідного дому. Впав на коліна перед дружиною:

– Прости, Наталочко, рідна, благаю, дозволь повернутися додому. Я ніколи більше ні на кого не подивлюсь, нехай їм грець…

Глянула Наталія з сумом на свого колишнього красеня, серце защеміло. Сухо промовила:

– Гаразд, залишайся, але за однієї умови: ти тепер у всьому мені допомагатимеш і внуків будеш доглядати.

– На все згоден, тільки прости!

Минуло три роки. Наталія з Миколою вже на пенсії, але потроху продовжують працювати на своїх посадах.

– Завтра субота, Колю, будемо картоплю копати, поки дощі не пішли, – сказала чоловікові.

– У мене поперек болить, планував полежати у вихідний,- відповідає.- Та добре, буду копати, а ти вибиратимеш.

– Ну звісно ж.

П’ять хвилин копає Микола, шість – відпочиває, спершись на лопату, піт градом тече.

На неділю Наталія запланувала іншу роботу: зібрати на городі маленькі кавуни й засолити у целофановому мішку у величезній діжці. За її рецептом вони дуже смачнючі виходять. Всі Миколині друзі люблять ними горілочку закушувати. Наталя складає кавунці до мішків, Микола крекче й носить їх до літньої кухні, піт витирає.

– А хто їх складатиме у діжку, вона ж така глибока?

– Я ніколи сусідів не кликала на поміч, все сама робила. Тепер ти спробуй, як мені було добре згинатися. Ти навіть заквашені ніколи не діставав для пригощання, мене посилав.

– Угу, було таке, тепер розплачуюсь за свої помилки…

– ОЙ, щось я захопилася й наговорила вам про своє, жіноче, – бідкається Наталія Семенівна.- Треба йти на таксі й додому їхати, бо десь Микола вже зачекався. Я вам так скажу на прощання: хто не має чоловіка, той горя не знає!