“Наш рівненський Левітан”

З паном Юрієм ми знайомі вже понад 20 років, із часів мого акторства у народному театрі Рівненського клубу залізничників. Юрій Волохов прийшов до нас на посаду режисера у 1978 році. Під його керівництвом в аматорському театрі кожного року відбувалися одна-дві прем’єри, колектив неодноразово брав участь у фестивалях і конкурсах, отримуючи високі нагороди. “Народні артисти” виступали у гуртожитках і на будівельних майданчиках, у сільських клубах, об’їхали з виставами всю область і навіть побували з “гастролями” у Макарівському районі, де рівненські будівельники зводили житло для евакуйованих з Чорнобильської зони.

Учасники колективу жартували: “Юрій Іванович навіть з ведмедя може зробити справжнього артиста!”. Від його слів, промовлених урочистим і водночас довірливим тоном: “У мене для Вас є от така неймовірна роль!”, танули серця і хотілося зробити все можливе і неможливе, аби не розчарувати режисера, навіть якщо у цій ролі було лише дві репліки.

Пригадую, вперше побачила Юрія Волохова трохи раніше, у ролі Олеко Дундича в однойменній виставі. Невідомо, чи був сербський партизан - прототип головного героя п’єси - хоч на десяту частку таким красенем, яким він з’явився на сцені Рівненського музично-драматичного театру у виконанні пана Юрія, та традиції соцреалізму вимагали саме такої трактовки образу, яким запам’ятався актор: ось він вибігає на подіум, такий романтичний, з червоним полотнищем у руках…

- У дитинстві я економив “сніданкові” гроші, - розповідає пан Юрій, - щоб купити квиток на виставу. Вже тоді твердо вирішив, що буду актором - вступив до Дніпропетровського театрального училища, після якого повернувся на батьківщину, у Кіровоград, до свого рідного театру. На Рівненщину мене запросив директор обласного муздрамтеатру Володимир Гнатенко. Після прем’єри вистави “Олеко Дундич” я залишився у Рівному. Паралельно з роботою у театрі з 1970 року почав працювати на обласному радіо. Згодом покинув театр заради кар’єри диктора.

- Часто зустрічаю Вас в органному залі, на виставах у театрі. Всюди Вас супроводжує дбайлива, любляча жінка. Хочу звернутися до Вас, пані Галино. Чи не важко Вам ділити долю з чоловіком, хоча й прикутим до інвалідного візка, та наділеним такою неспокійною вдачею?

- Звичайно, важко, - відповідає вірна помічниця пана Юрія, - адже комунальники обласного центру мало дбають про зручності для тих, хто змушений пересуватися на візку. Та мені допомагає кохання, воно навіть надихає мене на вірші. А нещодавно у нашій родині з’явилося поповнення, - сміється пані Галина.

- Яким це дивом? - щиро дивуюся я.

- Подарувала чоловіку папужку, щоб не сумував, коли відлучаюся з дому.

- Так, справді, пташка не дає сумувати. Вчу папугу розмовляти, - підтверджує пан Юрій.

- І якими ж будуть його перші слова?

- “Говорить Рівне. Доброго ранку! В ефірі - радіо “Край”, - майже в один голос відповідає подружжя.