Надія для Надії…

Надія майже бігла додому, до самотньої квартири, єдиного прихистку для замученої роботою молодої дівчини. Замученої – бо її маленька оселя та меблі залежали від того, чи зможе вона оплачувати банківські кредити, а отже, нюняти і жаліти себе нічого. У свої двадцять п`ять вона твердо стояла на ногах і була упевнена: всі труднощі, усі перепони здолає без проблем.

Замислилась – і не почула скреготу гальм за спиною, щось штовхнуло її уперед, і темрява заполонила свідомість.

Отямилася вже в лікарні, в гіпсі та бинтах… Усе боліло, лихоманило, і мама, заплакана, мовчки витирала піт на її чолі.

Вже потім дізналася страшний вирок лікарів: вона довіку не зможе ходити, довіку – інвалідний візок й усвідомлення того, що її життя – під укіс.

Водія, який збив її та втік із місця злочину, так і не знайшли. Хоч Надія сподівалася таки побувати на суді й глянути кривдникові в очі – за що таке їй, молодій, вродливій, розумній?!

Час спливав тяжко і болісно. Надія потихеньку приходила до тями. Мама забрала її додому, бо квартиру довелося продати – рахунок за лікування був астрономічним.

Тепер вона більше часу проводила у соцмережах, усі подруги раптом зникли, їх мов корова язиком злизала.

Замкнена у собі та чотирьох стінах, Надія вдавалася до самокатування – що було б, якби вона так не захоплювалася роботою? Працювала до ночі. Може, і не сталося б того, що сталося…

…Якось, коли вона оглядала соцмережі, у друзі на її сторінку попросився Петро. Тридцятилітній парубок працював менеджером в одній із торгових фірм, був досить наполегливим, і несподівано для себе Надія почала із ним переписку. Вони довго спілкувались в онлайні, й якогось дня Петро запропонував Надії зустрітися.

«Але ж я інвалід, – писала йому Надія. – Я в інвалідній колясці, я не можу ходити».

«Ну і що? – не забарилася відповідь. – Люди бувать різні, а ти мені подобаєшся».

Несподівано для себе вона дала згоду.

Він прийшов до неї з букетом червоних троянд, а потім чомусь ніяковів, слухаючи її історію тієї нещасливої ночі. Випив чаю з печивом, котрими люб`язно пригостила його Надійчина мама, і поспіхом попрощався.

Однак, відвідав її іншого дня. Надії з ним було легко і весело, вони знаходили спільні теми для розмов, парубок був веселим та розумним.

– Виходь за мене, – одного разу, ставши на коліна, сказав він і лагідно подивився їй у вічі.

Надія мить подумала і відповіла:

– Так!

Відгуляли весілля. Спливали дні. Надія купалася в любові та увазі чоловіка. Петро знайшов для неї найкращих лікарів, повіз у Німеччину, там вона нарешті змогла стати на ноги. З милицями – але ж зуміла!

І знову минали дні. Та чомусь Надії здавалося, що коханий чоловік віддаляється від неї. Його часті поїздки «кудись у відрядження» дратували молоду жінку. Їй думалось, що має іншу.

– До коханки біжить, до коханки, – казала мамі, а та лише зітхала. Бо перед весіллям усі родичі відмовляли Надію від заміжжя, не кожен чоловік матиме витримку доглядати напів­паралізовану.

…Одного ранку у двері постукали. Дибаючи на милицях, вона підійшла, запитала:

– Хто?

– Прокуратура, – відповіли їй.

Надія здвигнула плечима, бо ж ніяких гріхів за собою не мала, і відчинила двері.

– Вибачте, що турбую, – з порога сказав незнайомець. – Але ми, здається, знайшли винуватця того ДТП.

Із теки витяг світлину:

– Упізнаєте?

Надія вжахнулася. В голові запаморочилося… Із холодного глянцевого паперу на неї дивився її Петро.

– Так, – глухо відповіла вона, – це мій чоловік.

…Потім, здається, її відпоювала чаєм мама, незнайомець просив вибачень, дав номер телефону, щоб, коли Петро повернеться, задзвонити йому.

…Він не забарився – через декілька днів.

– Я знаю про несподіваний візит, мене затримали і відпустили після зізнань.

Присів на краєчок стільця.

– Тієї ночі я їхав з іменин, був напідпитку, – стиха пояснював, опустивши очі. – Я зупинився, переконався, що жива, тоді викликав «швидку, а сам… Сам поїхав, боявся, не хотів, щоб дізналися на роботі, мав йти на підвищення. Упізнав, коли познайомилися в мережі.

Глянув винувато:

– Я закохався до нестями, я вирішив, що спокутую свою вину, заробляв, де тільки міг, аби лише ти була здорова.

Упав на коліна:

– Прости мені, – цілував руки. – Я зрозумію, якщо ти виженеш мене, якщо розлюбиш мене, я … Я винен! Каратимусь усе життя!

– Іди на диван, – помуро сказала Надія, – зранку поговоримо.

…Вона довго дивилася на зоряне небо, не знала, як учинити. Петро кохав її, вона була щасливою. Як відмовитися від кохання, від їхньої маленької сім`ї? І що чекає її далі? Самотні ночі та інтернет? Сусідські співчуття? Пробачити чи ненавидіти? Дилема, котру вкрай треба розв`язати.

«Подумаю про це завтра», – сказала собі Надія і причинила кватирку…