Зрада є. З нею треба боротися

Та й у суто українській історії таких і подібних фактів - хоч греблю гати. Ненадійний союзник Богдана Хмельницького Іслам Гірей завжди зраджував Запорізьку Січ у найважливіші моменти. На кожного Івана Мазепу українські ментальні архіви знаходили якого-небудь полковника Іскру, а, скажімо, колишній перший секретар ЦК Компартії України Володимир Антонович Івашко легко міняв цілу державну незалежність в пакеті з посадою спікера першого українського парламенту на місце заступника Михайла Горбачова в Москві. Ну а Верховна Рада п’ятого скликання може взагалі увійти не тільки до підручників, але й у Книгу рекордів Гіннеса за кількістю зрад та бруду.

І коли я сьогодні читаю іронічні есеї Діми Видріна, який пройшов за списками Блоку Юлії Тимошенко до Верховної Ради, або брудні, замовні “викриття” Бродського чи істерично-беззмістовні репліки Ковтуненка, - мені стає дивно. Люди, які на плечах та авторитеті інших політиків зайшли до парламенту чи місцевих рад, сьогодні, після того, як їх зрада юридично та політично оформилася, наважуються не тільки виправдовувати свої вчинки, але й повчати тих, хто не зламався, хто “залишився у підвалах” (їхня риторика), хто не забув свою совість у приймальній віце-прем’єра Клюєва (за загальновизнаною версією саме цей урядовець відповідав за політику рекрутування новонавернених під знамена так званої коаліції).

Це якраз той випадок, коли говорять: “Краще б ви, хлопці, мовчали”. Бо все і так зрозуміло. Тижнів зо три тому ведуча політичного ток-шоу на “плюсах” “Я так думаю” Ганна Безулик елегантно і тонко дала зрозуміти суспільству, які саме “принципи” були ключовими і визначальними у процесі депутатських міграцій. Після того, як Олександр Ковтуненко сказав, що пішов у коаліцію “за миром”, вона запитала, скільки ще в Раді є людей, які також скоро “за миром” підуть? З легкої руки пані Ганни в українському політичному мовленні відтоді з’явилася нова грошова одиниця: один Мир - еквівалент трьох мільйонів американських доларів. І таких борців “за Мир” в українському парламенті вже набереться десятків три-чотири.

Саме через зраду виборців, своїх політичних сил та, зрештою, ідеологічних принципів в Україні виникла глобальна політична криза, яка триває й досі. І якби в указі Віктора Ющенка про дострокове припинення повноважень Верховної Ради була вказана тільки одна причина вироку цьому складу парламенту - зрада, вже тоді це було б справедливо і чесно на сто двадцять відсотків. Ми повинні цінувати закон і рішення Конституційного суду. Але жодне правове рішення нічого не варте, коли в його основі не лежить мораль та етика порядності. Адже це основа людської цивілізації.

Сьогодні в України є унікальний шанс попрощатися зі зрадами навіки. Кожен політик, який бодай раз встав на шлях зради, повинен втратити право і шанси повернутися в цю саму політику. Люди мають нарешті втямити, що для того, аби мати поважний політичний вплив у парламенті, треба мати три мільйони голосів виборців, а не три мільйони доларів. Великобританія, країна, яка вважається матір’ю європейського та й світового парламентаризму, витратила чотири століття для того, щоб покінчити з цією ганебною практикою. У нас, на жаль, стільки часу немає. Ми не маємо не тільки чотирьохсот, але й чотирьох років. Жити чесно і не зраджувати - це той принцип, що підлягає впровадженню в життя негайно і невідкладно.

Зрада Олександра Мороза, переходи депутатів під знамена Януковича - це прикро і боляче для тих людей, які ще вчора вважали їх своїми друзями. Але, мабуть, треба було пройти цей шлях і заплатити таку ціну бодай для того, аби більше не спотикатися об цей камінь.

З української політики повинні навіки піти люди, які виросли на зраді. З вітчизняної політики варто прибрати таких діячів, як, скажімо, Анатолій Кінах (№2 у списку “Наша Україна” на виборах 2006-го), який за будь-яких обставин чи політичних пасьянсів почуває себе прекрасно і завжди має посаду міністра чи віце-прем’єра. Ба, може, навіть варто було і посаду таку в уряді запровадити “Кінах Кабінету міністрів України”. Як влучно зазначив Олександр Турчинов, такі люди завжди матимуть посаду, навіть у складі окупаційного уряду.

На одній зі “Свобод слова” Савіка Шустера на ICTV мій колега Андрій Шевченко порівняв тих людей, що перейшли з демократичного табору до коаліції, з тими нашими лихо-земляками, які служили в німецькій поліції під час Другої світової війни. Не випадково ж до цієї роботи залучали саме своїх, односельців. Як правило, вони виявлялися найжорстокішими та найпідлішими поплічниками окупантів.

У моєму селі на Черкащині теж був такий діяч. Він увесь час намагався заарештувати мого, нині вже давно покійного, діда, який служив у червоних партизанах полковника Боженка ще під час громадянської війни. Одного разу, вже коли гриміли гармати на форсуванні Дніпра і земля горіла під ногами Вермахту, пізно вночі він прийшов до дідової хати з рушницею і наказав збиратися. Бабця моя, на ім’я Марія, цілу ніч проплакала на дорозі, виглядаючи діда, якого “пішли вбивати”. Але дід прийшов додому вже коли зійшло сонце, добре напідпитку і з величезним шматом свіжини (для того часу - неймовірний дефіцит). Це був подарунок поліцая. Цілу ніч, за розповіддю діда, той пив самогонку, не закушуючи, ридма ридав, просив пробачення та каявся у скоєному.

Він пішов з села разом із німцями. А за два дні його знайшли вбитим неподалік села. Казали люди, що сам застрелився.

У жодного зрадника в людській історії ще не було доброї долі. Бо зрадників також зраджують. І це та аксіома, яку мають пам’ятати всі ті наші політики, які, потрапивши до парламенту, починають озиратися на всі боки та придивлятися, де, в якій фракції краще жити. Лікарі-психологи говорять, що у людській голові є така частина мозку, яка за будь-яких обставин знайде виправдання власним вчинкам. Бо організм і нервова система не витримують напруги, вони не можуть нормально функціонувати під гнітом самобичування. Але люди завжди пам’ятають, хто чого вартий і кого за скільки купили. Власне виправдання - ще не означає прощення. Зраді не місце ні в людському товаристві загалом, ні в політиці, зокрема. І ми її таки подолаємо!