Все спочатку у 46

На годиннику була майже п’ята. Вона знову затрималася на роботі, готуючись з дітьми до новорічного ранку. Нінині восьмикласники були наче і самостійні, але минулого разу залишилися на репетицію та обмалювали двері у «каптьорці» баби Ліди, шкільної прибиральниці, вік якої ніхто не знав, а звільнити її у директора не піднімалася рука. Тому за ними треба пильнувати.

Додому Ніна не поспішала. Єдина донька вже три роки вчилася у Київському виші, а чоловік повертався не раніше сьомої, а інколи і восьмої вечора. Працював енергетиком, тож вечірня, а інколи нічна зміни були не рідкістю.

Дорогою вона думала про те, що через місяць їй 46. А життя, наче і не жила. У 20 років вискочила заміж та перевелася на заочну форму навчання. Кохання сталося раптово. Від нього перехопило подих, літали метелики, кидало у жар. Ці метаморфози першою на собі відчула заліковка – один за одним не складалися іспити, додому тягнуло магнітом. Тож, батьки запропонували, якщо вже так припекло, переводитися на заочне та погоджуватися на пропозицію Миколи одружитися. Там паче, що молодим було, де жити. Ще кілька років тому померла тітка, яка залишила племінниці квартиру в одному з трьох багатоквартирних будинків у селі. Поки Ніна вчилася, батьки здавали квартиру, але сказали – вона твоя, вселяйтеся.

Вона прискорила крок, бо у вікні квартири побачила світло – напевно, сьогодні Микола повернувся раніше.

Коли відчинила двері, то одразу звернула увагу: щось не так. Зазвичай, чоловік, повертаючись з роботи, залишає на підлозі робочий одяг, брудне взуття. Цього разу його не було, як і речей чоловіка на вішаку при вході.

– Колю, – погукала Ніна.

У квартирі стояла тиша. Нічого не зрозуміло. Зайшовши на кухню, жінка почала розбирати пакети з продуктами. Коли підійшла до столу, то помітила папірець, згорнутий навпіл. Оскільки в квартирі Ніна підтримувала ідеальний порядок, то вона здивувалася. Вранці на столі нічого не було. Розгорнула. Там всього кілька слів: «Вибач. Я пішов жити до Марини. Поговори з дочкою, поясни. Коля».

Ноги ледве тримали її. Вона опустилася на стілець. Одразу зрозуміла, про яку Марину йдеться – молоду продавчиню з сільського магазину, куди Коля частенько зазирав випити кави. Вона була її ученицею. Між ними ж ціле покоління! У це неможливо повірити. Як доньці пояснити? А що казатимуть люди у селі?

Усі ці думки пробігали одна за одною у голові. Сльози жалю котилися самі собою. Але разом з ними приходив в голову план та відчуття, а може це воно, таке бажане звільнення?

Вранці Ніна пішла до мами, поділитися з нею планом. Вона готувала десятки варіантів, як почне:

– Я все життя ходжу однією дорогою, підтримай мене, я хочу це змінити…

– Мені вже 46, або зараз, або ніколи…

Але мамі не довелося нічого пояснювати. Вона пригорнула та почала захитувати, наче дитину.

Ніна продала квартиру і поїхала до Києва. Частину грошей вклала у ремонт маминої хати, щоб поїхати з чистим сумлінням, залишивши її у зручних побутових умовах. У столиці зняла житло та почала ходити на співбесіди. Щодня відмови. Вона не хотіла йти працювати до школи, а шукала роботу, яка дасть гідний заробіток та можливість прожити у Києві хоча б кілька років. Такий був план, дозволити собі життя, про яке мріяла раніше: жити у великому місті, ходити на вихідні у театр, кіно, зустрічатися з цікавими людьми. Нехай таким життя буде всього кілька років, повернутися їй було куди – до маминої хати. Але Ніна хотіла цього понад усе.

І вона продовжувала ходити на співбесіди – у міністерства, у вищі навчальні заклади. Одного разу пощастило. Її взяли працювати у секретаріат одного з міністерств. Зарплата була ненабагато більшою, ніж вчителькою, але це був початок, і на перший рік у неї була подушка фінансової безпеки.

Зараз Ніні 56. Для односельчан вона залишається місцевою дивачкою-невдахою. Працює все там же, винаймає квартиру, особисте життя не влаштувала, не схудла, не купила собі віллу чи машину, на якій би гордо могла приїхати в село.

А от запитай Ніну, вона скаже: я щаслива. За ці десять років її зарплата суттєво зросла, оцінили старанність, відповідальність та відданість роботі. За різними програми об’їхала всю Україну, пів Європи, побувала у Сполучених Штатах Америки та навіть у Японії. Вона багато працює та втомлюється, але на вихідні обов’язково ходить у театр, на виставки та концерти. Передноворічне рішення, ухвалене в одну мить, змінило її життя так, як вона хотіла.