«Якщо буде треба – клич…»

Носив благеньке пальто і сіренький костюм старого пошиття. Дехто з однокурсників глузував з нього. Віктор, опустивши голову, ішов геть. Не вмів заступитись за себе, ні з ким не сперечався, був дуже скромний і мовчазний.

Якось, замислившись, він не почув запитання викладачки. Його погляд був зосереджений на Інні – найкрасивішій дівчині з їхнього курсу. Віктор таємно був закоханий у неї, присвячував їй свої вірші. Христина Семенівна – так звали викладачку – несподівано підійшла до хлопця. «Що ж я запитувала, Вітю?» – сказала роздратовано. Хлопець знітився, розгублено відкрив підручник, з якого випав аркуш паперу. Христина Семенівна підняла його, з єхидною усмішкою стала читати вголос. Серед студентів знявся гамір, який перелився у глузливий регіт – це була його власна поезія, яку Віктор написав для Інни. У нього засмикалися повіки, обличчя залив жар. Він простягнув тремтячу руку: «Ви не маєте права! Поверніть! Це – моє!» – вигукнув крізь сльози. Христина Семенівна поклала аркуш з віршем перед Інною. А потім тріумфально, піднявши голову, сказала: «Шукай, Вітю, собі рівних. Інночка – єдина дочка високопосадовця, а твоя матір, я знаю – рік за роком народжує. Мабуть, більше нічого й не вміє. Заледве кінці з кінцями зводите, але ж мати у вас – героїня!».

Наступного дня Віктор не прийшов на навчання. У нього стався нервовий зрив. Про це повідомила мати Віктора, яка завітала до вишу. «Так, живемо ми бідно, але гідно. І нема мені чого соромитись. Діти – моє щастя, сенс життя. Усі чудово вчаться, щонеділі до церкви ходимо, допомагаємо одне одному в усьому. Приміром, Віктор за свою стипендію не собі, а братам і сестрам подарунки купує. Про мене з батьком не забуває. Хіба це злочин – дітей народжувати? Утім, вам мене не зрозуміти – ви жодного не народили», – мовила жінка Христині Семенівні просто у вічі.

Викладачка стояла як вкопана. Нервово кліпала очима. Врешті, крізь зуби витиснула: «Ректору пожаліюся, що скандал вчиняєте». «А хіба правда скандалом називається?» – не хотіла відступати пані Віра – так звали матір Віктора.

З часом поступово забулася ця історія. Хлопець і надалі всього себе віддавав навчанню, а тихими ночами виливав свою любов до Інни у віршах. Вона погоджувалася: Віктор – хороший хлопець, але усвідомлення того, що він нижчої від неї верстви, забороняло її серцю розвивати якісь почуття чи бодай бути добрим другом. Інна змінювала своїх багатих прихильників, шукала нагоду пройтися з кимось попід руку мимо Віктора. Мовляв, бачиш – хто мені пара?

Віктор мовчки кивав головою в знак привітання, а потім довго сидів у задумі, виливаючи на папері свій душевний біль. Та одного дня чорним птахом прилетіла в дім Інни біда – в аварії загинув її батько. Віктор тяжко сприйняв цю новину. Хвилювався: чи впорається тендітна душа коханої з такою втратою? Після похорону підійшов до Інни. Легенько торкнувся її руки: «Прийми мої співчуття, Інночко. А якщо буде треба – клич». Дівчина обвела його здивованим поглядом і промовчала.

Після смерті батька Інна і надалі ні в чому собі не відмовляла. Очевидно, багатий татко заздалегідь подбав про своє чадо. Віктор зрозумів: кохання його безнадійне, але що робити із серцем, яке завмирає від її іскристого погляду, від думок про неї, які переслідують вдень і вночі?

Якось Віктору надійшло повідомлення про посилку. Здивувався. Вона була з цього ж міста: прізвище та ім’я – незнайомі. Чи не краще було б зустрітися і просто віддати посилку, подумав. І пішов на пошту. Великий пакунок його зацікавив і він зайшов у куточок скверика і розпакував його. Це була куртка чорного кольору, модного пошиття, з блискучими замками-змійками. В якусь мить у Віктора спалахнула думка, що, можливо, це якась помилка і слід віднести посилку назад, та з-під кишені випала записка: «Вітю, ця куртка – мого покійного тата. Він лише двічі її одягав. Шкода викидати, і я подумала – ти так бідно одягаєшся. Адресу вигадала. Словом, носи на здоров’я. Інна».

Хлопець перечитував і перечитував записку. І відчував, як сковує його тіло і паморочиться у голові. Перед очима замиготіли якісь чорні цятки, закружляло все довкола. Інна, Іннуся – дівчина його мрії, його муза – як вона могла так вчинити? Чого домагається? Принизити, знищити до тла? Він ледве поплентався додому. Сховав пакунок на балконі між старими речами. «Що з тобою, синку? Якийсь ти дуже блідий», – спитала мати. «Усе добре, мамо, просто – голова болить», – відповів Віктор. Він казав правду: у голові його гуло, здавалося, вона лусне від болю.

Наступного дня у дворі вишу стрілася йому Інна. Очевидно, навмисне чекала його. Віктор не зупинився, кивнув головою і пішов далі. Якийсь невідомий досі холод скував його серце, воно чомусь не стукотіло так сильно, як колись, коли бачив її.

Десь відкотилося і натхнення. З того дня Віктор перестав писати вірші.

На останньому курсі Інна вийшла заміж за сина батькового друга, який тепер зайняв його крісло. Віктор не сподівався і сам, що його приспані почуття знову забрунькують у душі і він буде гірко ридати за кущами жасмину, спостерігаючи, як щаслива пара виходить із РАГСу. А тут – ще й мати тяжко захворіла, і одного ранку вже не могла звестися з ліжка. Світ потемнів для Віктора, і він уже сам ніби не існував, коли домовину з маминим тілом понесли на кладовище. Працівники відповідних служб запропонували віддати трьох дітей молодшого віку в інтернат, на що Віктор і його старша сестра категорично відмовились. Сестра вже працює. Віктору до диплома не так багато часу, а там – роботу знайде. Діти з втратою матері ще більше згуртувались, розраджували одне одного, підтримували хворого батька.

… Минав час. Життя внесло свої корективи. Порозліталися діти, як пташенята, по світу. З батьком у рідному домі зосталася сім’я старшої сестри. Віктор переїхав у сусіднє місто, створив сім’ю, став хорошим хірургом.

У той день Віктор Васильович збирався додому швидше. Захворіла його дружина Світлана. Слід було забрати з садочка донечку Настуню. Уже зняв білий халат, як почув несміливий стукіт у двері. «Заходьте!» – сказав голосно.

До кабінету зайшла якась жінка. Щось знайоме видалось йому в її проникливому погляді, у родимці на правій щоці і тоненькій поставі. «Не впізнаєш мене, Вітю?», – спитала тихим голосом. Щось обірвалося у Віктора всередині: Інна! Невже це вона? І де тут взялася?

«Можна присісти?», – спитала. Віктор набрав номер виховательки, сказав, що трішки забариться, бо ще має пацієнтку, яка здалека приїхала. І звернувся до Інни: «Що ж, розповідай». Слово за словом жінка стала виливати свій жаль. Тепер вона одна. Мати померла, а чоловік, дізнавшись, що важкохвора, залишив її. Дітей Господь не дав. Лікарі радять їй оперуватись, а коштів у неї – нема. Домашні статки, що залишили покійні батьки, швидко розтанули. Подруга порадила їй поїхати до Віктора. Він – чудовий хірург, може, чимось зарадить їй. Врешті, чи не він колись сказав їй: «Якщо буде треба – клич».

По обличчю Інни текли струмочками сльози: «Я винна перед тобою, Вікторе. Заможні батьки ні в чому мені не відмовляли. Мабуть, тому і росла егоїсткою, не розуміла біди. Пам’ятаю, як ти очі ховав, коли куртку тобі переслала. Навіщо я це зробила – не знаю й досі. Тебе принизила, а сама королевою почувалася! А нині – король ти. Здоровий, авторитетний, успішний, не самотній, як я. Що скажеш, Вітю?».

Віктор Васильович став нервово стукати пальцями по столі. У садочку його чекає донечка, а тут – на його відповідь Інна, його перше кохання, нездійсненна мрія, хвора, немічна, якій дуже важко. З перехопленим диханням він сказав: «За куртку я простив тобі давно, Інно. В той день, коли віддав її якомусь старенькому, що жебракував біля церкви восени без верхнього одягу. Він плакав і дуже дякував. І побажав мені щастя в житті. А щодо твоєї операції… Нічого ціннішого від здоров’я у житті немає. Гадаю, тепер ти це зрозуміла. Гаразд, я прооперую тебе. Після додаткового обстеження. Безкоштовно. Витри сльози. Не плач. Усе ще буде у тебе добре…»