«Дивна ви, сусідко…»

Пробачте, сер, але ви змушені залишатися вдома самі, – мовила до Черчілля. – У мене робота.

Батьки Вікторії жили й працювали в одній з європейських країн. Кликали до себе. Любила їздити в гості, але залишатися поки що не хотіла.

Трикімнатна квартира іноді видавалася надто великою. Приходили подруги. Ненадовго. Поспішали до чоловіків, дітей. А Вікторія знову залишалася сама. Вона знала, що ніколи не зможе стати матір’ю. Тому про заміжжя не думала. На запитання колег і друзів, коли нарешті зважиться змінити сімейний стан, відповідала:

– Ще встигну.

Віка вчилася на першому курсі університету, коли на неї напав гвалтівник. Завагітніла. Через певні причини дитини довелося позбутися. А ще почути безжальний вердикт медиків: більше дітей ніколи не буде. Її таємниці, крім батьків, не відав ніхто.

І ось у її житті з’явився Черчілль. А також нові сусіди. Колишні звели будинок у приміському селі й виставили двокімнатну квартиру на продаж. Тепер сюди заселялася сім’я: батько і донька – дівчинка років шести-семи на інвалідному візку.

– Перепрошую, що заставили речами коридор, – ніяковіючи, мовив новий сусід.

А дівчинку цікавив Черчілль. Вона посміхалася до песенятка великими голубими очима. Вікторія витягнула з коробки таксу і поклала в теплі долоньки маленької сусідки.

– Його звати Черчілль. Мене – Вікторія. Або Віка. А яке твоє ім’я?

– Софійка. Соня. Мама називала Сонечком. А татко мій – Володимир.

Пізніше Вікторія дізналася, що Володимир із сім’єю потрапив у аварію. Дружина загинула. Чоловікові пощастило найбільше. Тепер він картає себе, що живий. Змінив квартиру і мікрорайон: гадає – стане трохи легше. Крім того, Соні потрібна операція. Тож гроші, які залишилися від продажу трикімнатного помешкання, береже для доньки. Хоча цієї суми мало.

– Можна, я буду приходити до Соні? – попросила Вікторія. – Вона ж цілі дні сама вдома.

– Якщо вам неважко, будь ласка. І я хотів би залишити запасні ключі від квартири. На всяк випадок. Колишні мої сусіди також мали наші ключі.

– Сер, – мовила до Черчілля Вікторія, – ви не проти товариства юної леді? Їй сумно самій. Вам також.

Песик не заперечував.

Наступного ранку Вікторія прийшла з таксою до сусідки.

– Соню, ти хотіла б, аби Черчілль був з тобою, поки я на роботі?

Дівчинка радісно сплеснула руками.

Удень Володимир працював механіком у автосервісі, вечорами – таксував. Заробляв гроші доньці на операцію.

Вікторія приходила після роботи за Черчіллем і часто на годину-другу залишалася з Сонею. Дівчинка переказувала вигадані казки, які розповідала Черчіллю. Показувала нехитрі малюнки, на яких – птахи, котики, песики. І ділилася своєю великою мрією: коли виросте, буде ветеринаром. Лікуватиме мурчиків, бровків, черчіллів, аби в них не боліли лапки і вони могли бігати.

– Соню, колись ти підеш до школи. А зараз твоєю вчителькою можу бути я. Англійські слова будемо вчити також. Хочеш?

Дівчинка сплеснула руками, що означало згоду.

– Вікторіє Борисівно, ви ніколи раніше не поспішали з роботи, – зауважили колеги. – На репетиторство, чи, може, на побачення?

– На репетиторство, – відповідала.

Дехто здвигав плечима, мовляв, навіщо їй репетиторство? З такими батьками, точніше, з їхніми статками, доньці-одиначці грошей на два життя вистачить.

«Діставали» й подруги:

– Віко, ти змінилася. Блиск в очах з’явився.

– Знайшла сенс життя.

– І як його звати? Хто він? Звідки? Із-за кордону? Батьки познайомили? Нарешті. Адже не сімнадцятка. Коли представиш нам свого кавалера?

…Вікторія турбувалася про Соню. А вдячний Володимир – про Вікину «Шкоду». Сусід був чудовим знавцем автосправи. Мало не щотижня, як жартував, проводив «медогляд» автівки. І просив Вікторію бути обережною, бо на дорогах їздить купа вар’ятів.

Соня швидко опановувала науку. По-англійськи віталася з Черчіллем. Хвалилася батькові, що виконала домашнє завдання, яке дала тьотя Віка. Володимир радів, а в душі продовжував звинувачувати себе, що залишився живим він, а не дружина…

Вікторія збиралася до Європи. У батька день народження. Сім’я намагалася бути разом на родинні свята. Черчілля залишила на сусідів…

Соня і Черчілль чекали Вікто­рію. Дівчинка розповідала песикові свої фантазії-казки. Він чемно лежав на її колінах і слухав. Іноді підводив голову, дивився мудрими очима, немов хотів щось запитати, чи сказати. Дівчинка усміхалася й повторяла слова Вікторії:

– Що, сер Черчілль?

…А Вікторія розповіла про маленьку хвору сусідку. І просила батьків-медиків посприяти, аби дівчинка змогла поїхати в закордонну клініку на операцію, обіцяючи оплатити частину витрат.

Батько, який ніколи й ні в чому не відмовляв доньці, пригорнув дружину й мовив зі смутком:

– Будемо вважати, що допомагаємо нашій внучці.

…Соня та Володимир збиралися в дорогу.

– Вікторіє, як маємо розрахуватися з вами? – бідкався чоловік. – Усе життя будемо, тобто я буду винен… Дивна ви, сусідко. Стільки добра чужим людям робите…

– Я буду сумувати за вами, сер Черчілль, – гладила таксу Соня. А сама не могла дочекатися першої у житті далекої мандрівки.

«Долю перемагає той, хто її атакує», – один із крилатих висловів Вінстона Черчілля, який найбільше подобається Вікиному батькові. І їй також. Вікторія боролася за здоров’я та долю чужої дівчинки. Нікому нічого не розповідала. Це була її друга таємниця. І наразі – сенс життя.

Зателефонував батько. Сказав, що операція була вдалою. Соня буде ходити. Віка аж стрибала від щастя. Бачили би студенти…

…Вікторія ледве знайшла місце біля аеропорту, аби припаркувати «Шкоду».

Оголосили про приліт літака. Пів години, година…

Нарешті почали виходити пасажири. Ось і Соня з Володимиром. Дівчинку везе на візочку працівник аеропорту. У руках зустрічаючих троянди, гвоздики. Хтось дістає з сумки пучок весняних первоцвітів. Вікторія не встигла купити квіти. Зате з її торбинки визирає щаслива мордочка Черчілля і кумедно звисає його довге вухо…