Любов...

Йшли роки. Коли я стала розуміти, що моя мама мене покинула, я зненавиділа її всім серцем. Я ненавиділа її за те, що вона не бачила мої очі, коли я принесла першу п’ятірку, коли вперше відчула кохання і розчарувалася, коли стояла у випускній сукні, коли побачила своє прізвище у списках зарахованих на навчання до університету... Я ненавиділа, а батько продовжував любити, вірив, що вона повернеться. Та не дочекався. Пішов із життя, коли мені було 20 років. Я стала ще більше ненавидіти свою матір, бо звинувачувала саме її у смерті батька.

Не знаю, чому, але після цього я вирішила знайти її. Хотілося сказати про свою ненависть в очі, думала - стане легше...

Шукала два роки. Довелося підняти багато архівів, бо знала лише її ім’я. Батько ніколи не розповідав більше. А, може, я просто не хотіла слухати. А ще була одна фотографія. Це фото! Здавалося, що на ньому не вона, а я! Невже можлива така схожість!? Я ненавиділа її ще й за те, що я так схожа на неї, що ношу ім’я, яке вона дала мені - Любов. Невже вона думала, що коли дала мені таке ім’я, то материнської любові не потрібно давати!?

І ось я знайшла її... Стою перед зачиненими дверима. Що за ними: тепло і, нарешті, материнська любов чи байдужість і ворожнеча? “Ні, не можу”, - повторювала собі. Та все ж знайшла сили. Постукала. Відчинилися двері...

Це був найстрашніший день у моєму житті... Чи, можливо, найкращий...

Її квартира була, мов якийсь склад давно викинутих кимось речей. Переді мною стояла жінка, від неї тхнуло спиртним, у руках - цигарка. Я хотіла кинутися їй на шию і кричати: “Мамо! Мамо, чому ти пішла?”. Та я мовчала. Вона ж довго дивилася на мене, а потім сказала: “Любонько моя, доню”.

Я втекла. Злякалася... О Боже мій, вона впізнала мене! Та це не дивно. Я - це ж вона в молодості.

Через кілька днів пролунав телефонний дзвінок. Лікар травматологічного відділення повідомив:

- Ваша матір, Світлана Олексіївна, у важкому стані

- Чому ж Ви мені телефонуєте і говорите це?! Лікар здивувався:

- Вона ж Ваша матір. Світлана Олексіївна дала Ваші координати.

Мої координати... Це значить, вона 22 роки знала, де мене знайти, і не шукала!

Розум говорив одне, а серце зовсім інше. Я все-таки поїхала у ту лікарню...

Зараз Світлана Олексіївна живе зі мною. Я розрахувалася з усіма її боргами, я доглядала її, коли вона навіть сидіти не могла, доглядаю і зараз, коли вона в інвалідному візку, я витягнула її з тієї безодні, в якій вона жила 22 роки. І знаєте, я зовсім не шкодую про це. Можливо, це божевілля, та я пробачила їй усе. Бо вона ж - моя мама, і я... люблю її. Ось що таке любов...