“Если друг оказался вдруг…”

- Мені не туди… Зачекайте! - гукнув я і помчав наздоганяти молодь, яка вже закінчувала посадку в автобус.

Супроводжував нас веселий, усезнаючий гід Ярослав. Ось, коли ми проїжджали Тернопільську область, наш Всезнайко, між іншим, сказав:

- Ми під’їжджаємо до перлини України - заповідника всесвітнього значення - Карпат. При в’їзді нас зустрічатиме екологічна міліція…

Усі й так уже зрозуміли, що для Ярослава Карпати - і хліб, і дім. А коли він розповів, що на Говерлі був уже 18 разів, то всі зрозуміли, що для нього це святе місце і слова про екологічну міліцію сприймалися вже трохи несерйозно. Тоді він продовжив:

- Ця міліція перевіряє всіх, хто потрапляє в заповідну зону, на наявність спиртних напоїв у скляній тарі.

Хтось ще трохи похихикав і заспокоївся, слухаючи розповідь про опришка Олексу Довбуша, який нібито був прапрадідом Ярослава.

Проїхали ми Надвірну і раптом за поворотом нас зупинив працівник ДАІ, забрав документи і покликав водія до себе.

Тим часом один із туристів на тремтячих ногах, зігнувшись, наче знак запитання, підходить до Ярослава й каже:

- Пане гід, допоможіть! У мене тут із собою є… “контрабанда”. Куди тут її можна непомітно заховати?

- Яка контрабанда?

- Та прихопив із собою дві пляшки домашньої…

Усі, хоча й були вже втомлені дорогою, але, почувши це, заходилися сміятися так, що аж автобус загойдався. Міліціонер уже хотів віддавати документи, та, почувши регіт, глянув з-під фуражки на пасажирів:

- Щось не віриться, що ви їдете з Рівного вже п’ять годин…

Але все обійшлося. І ми спокійно дісталися до Яремчі, звідки й вирушили у перший похід до печер-чистилищ і Скелі Довбуша.

Наступного дня вся наша молодіжна компанія вже встигла трохи здружитися і була готова штурмувати справжні вершини.

Через годину підйому на гірський хребет Явірник усі почали згадувати свої шкідливі звички і те, скільки часу вже не займалися фізичними вправами. Ще через півтори години на полонині з альпійськими луками ми зробили привал і залишили таборувати сім’ї з дітьми й тих, у кого вже вичерпалися сили.

Було серед нас три подружні пари, які вирішили відзначити свій медовий місяць поїздкою в Карпати: Олекса з Аллою, Валерій з Ольгою та Сергій з Олесею.

Через годину найбільш витривалі вже дійшли до вершини гори Горган і сфотографувалися на тлі Говерли. Валерій ліг на плаский камінь і каже:

- Ось і все. Тепер назад буде легше. В таборі, мабуть, уже вогнище для шашликів почали розпалювати.

Зрадливе каміння Горгана гойдалося, і ходити було досить небезпечно, але дорога збігала вже вниз.

Ось усі зібралися на полонині, перекусили смаженим салом і картоплею й вирушили вниз. Та раптом Ольга виявила, що Валерій забув на горі фотоапарат:

- Що ж ти за роззява?!. Там же такі кадри…

- Я назад уже не маю сили йти. Та й Ярослав нас фотографував цифровиком, а той фотоапарат уже давно треба було викинути…

Так вони лаялися до самого підніжжя. А там Ольга підійшла до Ярослава і стала вимагати, щоб їх розселили у різні кімнати. Дорогою хтось іще чогось не поділив, але на це вже ніхто не зважав. Приїхавши в міні-готель, Ольга знову наполягла на розселенні. Наш гід вимушений був піти до господаря. Виявилося, що вільних кімнат немає навіть у сусідів. Через кілька хвилин на подвір’я вийшла розпашіла Алла і сказала:

- Якщо Валерій не проти… ми з Олексою теж хочемо розселитися…

Мабуть, ця гора стала справжнім чистилищем. Правий був Висоцький: “…парня в горы возьми, рискни… там поймёшь, кто такой”.