Вічність

Історія, написана самим життям...

Він і Вона кохали один одного вічно. Коли здавалося, що зовсім немає часу для кохання, вони зустріли один одного...

* * *

Я народилася у важкий час. Коли хотілося жити і відчувати всі радощі, усе навколо охопила війна. Страшне слово... Слово сліз, болю, страждань, смерті... Коли мені було п’ятнадцять, мене з батьками і сестрою вивезли в Сибір. Раптово забрали нас, мов товар, посадили у вагон і вивезли, не пояснивши нічого... Пустка, голод і холод пожирали життя людей. Вдалося приписати собі два роки, щоб іти працювати - отримувати щодня лише сто грам хліба, якими треба було поділитися ще й з батьками, що вже не могли працювати. Лушпиння з картоплі, лобода - ось наша їжа на перших порах. Ми жили, бо знали, що треба жити, що попереду буде мир...

Там я зустріла його. Тарас був на три роки молодший за мене, тому його батьки були проти нашого одруження. Та вони не змогли нас зупинити, не змогли зупинити кохання. Серед важкого життя ми віднайшли щастя - наше кохання. З часом стали на ноги. Народився синочок, та жорстоке життя забрало його від нас. Він захворів, лікарня була дуже далеко. Не встигли... Потім Бог послав нам двох доньок, нашу радість. Життя поступово налагоджувалося, та треба було багато працювати. Важка праця забирала всі сили. Сибір, який був для нас спочатку пеклом, став місцем, де ми змогли знайти щастя...

“Я завжди була з Тарасом...”

Через вісімнадцять років батьки повернулися на Батьківщину. Ми теж збиралися, та і тут Доля виявилася неласкавою до нас. Тарас, будучи водієм вантажної машини, потрапив у аварію. У машині було багато людей, серед яких один хлопчик загинув. За законом, перевозити людей було заборонено. І хоч аварію визнали нещасним випадком, вини Тараса не знайшли, його посадили у в’язницю за незаконне перевезення людей. Діти поїхали в Україну, а я залишилася зі своїм чоловіком. Через рік його відпустили, але треба було ще відпрацювати рік у тому пеклі. Я завжди була з Тарасом...

Нарешті Батьківщина. Почалося щоденне життя, інколи траплялися негаразди у сім’ї, переїзди з одного місця на інше. Через деякий час життя попливло за течією, а не проти. Біль і страх війни, поневірянь, голоду залишив великий слід у нашому житті. Та я завжди намагалася знаходити добро у цьому світі. Моя радість, доньки, росли здоровими, красунями. З часом повиходили заміж, розлетілися, як голубки. Подарували прекрасних онуків, яких я доглядала, мов власних дітей. Ой, що то було, як зберуться всі разом: сміх, гамір, веселощі... велика сім’я за одним столом.

“Моє життя згасало, як свічка...”

Життя так швидко спливало, старість наближалася. З чоловіком не завжди було все ідеально, довелося і настраждатися трохи, та я знала всім серцем, що він любить мене і свою сім’ю. І незважаючи на все, я була безмежно щасливою.

31 серпня 2001 року Тараса не стало. Він помер у віці 65 років. Це страшне життя у молодості так його виснажило, і смерть забрала раптово... Моє життя без нього втратило сенс. Хоч утішали діти й онуки, серцем я тягнулася до коханого. Моє життя згасало, як свічка...

31 серпня 2003 року, того ж самого дня, що й чоловік, тільки через два роки, я полетіла до нього... Зараз я з ним. Спостерігаємо з небес за своїми діточками й онуками, радіємо за них, сумуємо, коли у них негаразди...

* * *

Вони були разом і в горі, і в радості, вони кохали вічно... І зараз кохають у нашій пам’яті... Ось що таке ВІЧНІСТЬ...