Про Президента…

Адже Україна у війні. Для усіх, без винятку. Хто, принаймні, вважає себе українцем. І як обличчя країни, на усіх міжнародних майданчиках, де його чують, він є нагадуванням світові про те, що його країна «в берцях, в танках та в окопах».

Він часто записує звернення до людей пізно ввечері, вночі, іноді навіть зранку, повертаючись з робочої поїздки, на селфі камеру свого телефону, і виглядає, часом, чесно кажучи, не зовсім. А іноді, хтось каже, обурюючись: фон якийсь не такий, біла стіна, або ледь не лежачі на столі, або шепоче. Більшість розуміє, чому так, але він все одно записує, не забуває, постійно тримає зв’язок з народом. І це набагато важливіше якихось понтів та умовностей, на які наприкінці дня немає часу та сил.

Іноді по очам бачиш, що читає. А іноді відчуваєш, що не занадто і добирає слова, говорить без підготовки, емоційно, не «за текстом», те, про що думає, що відчуває, саме зараз, а не так, «як треба». Іноді задоволений плідним днем, успіхами, яких вдалося досягти задля України. Іноді піднесений, що зробив щось для когось. Іноді засмучений або гнівний, частіше рішучий, налаштований на боротьбу, іноді роздратований, втомлений – різний.

Але саме цим він – живий, справжній, близький до народу. До людей. Тому що завжди є собою. Яким би він не був, як би себе не почував, він нічого не намагається з себе зобразити. Не несе з себе важність, недоторканість, винятковість. Не ставить себе вище, не уособлює, не відокремлює. Він один з усіх, лише такий, що має можливості зробити трішечки більше для країни та перемоги, і він це робить – сумлінно, відповідально, безстрашно.

Він відчуває суспільство, завжди в унісон з ним, «на одній хвилі». Він «свій», рідний, для багатьох, дійсно, як брат чи друг, такий, яким пишаєшся, щирий, розкутий, емоційний. Без бажання подобатися, поводитися «як треба», за якимись стандартами, бути ідеальним. Людина, а не гарна картинка. Людина без пафосу, в якій немає самомилування. А навпаки, всю увагу він намагається віддати людям, простим людям, але саме цим привертає увагу, шану і щиру любов до себе.

Він розуміє людей, їх біль, вміє їм співчувати, не на публіку, в душі, і це не зіграєш. Та і не потрібно нічого грати, бо дії говорять самі за себе. Старанний для людей, він не дозволяє собі відпочивати. Не любить говорити про себе, розповідати про якісь персональні емоції, почуття, страхи, переживання, про те, що не стосується праці на Україну. Іноді складається враження, що про себе, у цьому сенсі, він зараз просто забув.

Він цілком з ними – з простими людьми, на людях, у постійному русі, з захисниками, з лікарями, з пораненими, з дітьми, з біженцями, з тими, хто був у полоні, з тими, хто втратив домівки, близьких; на згарищах міст, що пережили окупацію, в шпиталях, в поїздах, на передовій, на вулицях. Там, де небезпечно. Там, де людям важко. Там, де найбільш потрібно, з Україною, з усіма її потребами, ПОРУЧ. Це відчуваєш постійно, ніби хтось тримає в цій війні тебе за руку, хтось дуже надійний та небайдужий.

Він кладе за Україну життя, обожнюючи її. І це щиро. Він сам свідомо обрав цей шлях. Він не відчуває себе ані героєм, ані мучеником. І аби як не було важко, можливість жити заради України та любов людей у відповідь, здається, робить його по-справжньому гордим і щасливим.

І саме такий, у простому, невичурному одязі, з обличчям, іноді настільки втомленим, що на ньому ніби нема лиця, іноді задоволений плідним днем, успіхами, яких вдалося досягти задля України, іноді піднесений, що зробив щось для когось, іноді засмучений або гнівний, частіше рішучий, налаштований на боротьбу, іноді роздратований, різний, але завжди з очима, в яких життя, небайдужість та світло, без масок, з любов’ю до України, він просто неймовірний.

І як би він не виглядав, скоріше сказати, ось саме таким, який він є, ним особливо захоплюєшся.

Тож, і тобі, Людино, спасибі від звичайних людей, які працюють в Україні, які незважаючи ні на що, залишаються тут, які щодня роблять свою справу, з вірою в Україну, з вірою в перемогу... І з вірою в тебе, що ти є у нас, що ти є у України. Довго Україна чекала на тебе, такого. Мабуть, не просто так це, що дочекалася саме зараз, у найважчі, вирішальні в її історії часи.