Свого судженого я вибирала сама,

Молодою, така як і всі, я теж була нетерплячою. Чекала кохання, виглядаючи його з усіх доріг. А воно заблукало десь чи ходило манівцями, а до мене запізнювалося. Увечері дівчата йшли на побачення з коханими, на дискотеку, прогулювалися парком, а я сиділа в кімнаті гуртожитку, почитувала улюблені книги… і тужила за небаченим коханням. Звичайно, намагалася не показувати це приречене почуття своїм подругам.

Але якось, розповідаючи про свої пригоди, моя найближча подруга кинула необережне слово: “Хіба ж ти це розумієш, коли ти ніколи не кохала, що ти знаєш про це почуття!”. Я образилася на таке зауваження, адже завжди уважно вислуховувала про всі її “любовні перипетії”, намагалася завжди підтримати правоту саме подруги.

“Я теж у когось закохаюся, навмисне, і вже такі історії розповідатиму, що заздритимуть мені всі” - вирішила я спересердя і вигадала своє кохання. Майже кожного вечора, ми, забираючись у свої затишні кубельця-ліжечка, розповідали про свої безмежні почуття до коханих, про їхню величезну любов до нас. А найкраще розповідати вдавалося мені. Не було б, то воно вигадкою, де вже кордонів уяви я не визначала. І як такому “коханню” пропадати лише через те, що мої подруги ще не бачили мого коханого.

“Але ж, де його взяти?” - уперто шукала я вихід із незвичайної ситуації. І вирішила вдатися знову до тієї ж вигадки. “Представлю поки що фото, а там видно буде”, - заспокоїла себе і почала розшукувати таке фото, на якому була б та схожість, яку я ж і вигадала у своїх експромтах. Чорнявого, з карими очима, з хвилястим непокірним чубом, високого, стрункого, із ямочкою на щоці… хіба ж просто було такого знайти? Може ще і не народився такий, а я його вперто шукала.

І знайшла. Не повірите? Правда, поки що фото на Дошці Пошани, де колись так модно було вшановувати працівників за трудові успіхи. Але, “здерта” фотографія і представлена дівчатам, лиш на мить підтвердила справжність мого коханого. Вони вимагали наочного знайомства. “А, де ж його знайти?” - чи не найголовніше було питання в моєму житті на той час. Уже і я почала розчаровуватися. Уявила як, принижуючись, буду напрошуватися до знайомства з таким красивим хлопчиною і геть покинула пошуки. Мабуть, дорослішою стала, зрозуміла, що кохання чекають, дожидаються.

Але, видно у волі вищих сил було інше призначення, бо ж кохання, нарешті, знайшло дорогу до моєї душі. Тому, саме коли я була неактивна в пошуках, а навпаки непридатна до них ані фізично, ні духовно (потрапила в лікарню з приводу “вічної й одноразової” хвороби - гострого апендициту, яку сьогодні ще називають “хробакозапалом” і якої вмить позбулася на операційному столі), не маючи навіть в гадках кохання від нестерпного болю, кохання вже визначало свою дорогу до мене. Саме в цей момент вирівнялась моя стежинка прямісінько до коханого.

Вже через кілька діб нас, післяопераційних хворих, “виштовхали” у лікарняний коридор для “прогулянки” рухатися, щоб не було спайок. Попід стіною, а ми тільки так могли пробувати ходити, бо більшу частину опору для нашого вертикального положення тіла виконувала саме стіна, мені назустріч ішов-шкутильгав мій вимріяний коханий. Я так звикла до його образу, зрослася воєдино з думкою про саме такого, а не інакшого, що й, не задумуючись, привіталася. І лише тоді зрозуміла, що свого коханого я не знаю, а тим паче він мене. Але, як не дивно, він теж радісно посміхнувся й відповів на моє вітання. Я була така щаслива, що забула про супроводжуючий моє щастя, біль. І саме мій коханий (він про це ще не знав) кинувся, знемагаючи від болю, підтримувати мене, ласкаво втішаючи.

Ось це і було визначним: я знала, що так буде завжди. Це моє щастя, моя вічна підтримка, моя міцна опора. А далі, кажуть, діло було “справою техніки”. Ми вже не могли втриматися, щоб “не шкутильгати на побачення”, прогулюватись лікарняним коридором. Це були побачення найяскравіші в моєму житті. Можливо, комусь ця історія теж допоможе дочекатися коханого саме такого, як вимріяли у снах..

А щастя я своє бережу, тобто ми з коханим бережемо його разом, підтримуючи один одного в подружньому житті уже понад тридцять років. І вам щиро бажаю вміти дочекатися, знайти, шанувати ваше неповторне кохання.