№210 від 20.10.2005p. | |
Передплатний індекс: 23429 Тел. +38(0362) 623131, (098)0565477 |
#На життєвих перехрестях
Коли лікувався в одній із рівненських лікарень, мою увагу привернула чергова медсестра нашого відділення. Років їй було під тридцять. Вродлива, до хворих ставилася добре, переймалася їхніми болями, але жодного разу не бачив на її обличчі посмішки. Інші сестри завжди веселі, жартували з хворими, Леся ж чомусь була стримана в усьому. Не втримався, розпитав про дівчину в її подруги, з якою разом чергували. Ось яку історію вона повідала.
Леся була вродливою дівчиною, тож не один хлопець мріяв поєднати з нею свою долю. Проводжали додому, освідчувалися в коханні, просили її руки. Та вона всім відмовляла. І не тому, що пихата, ні, вона була лагідної вдачі, що парубків і дратувало. Іноді доходило навіть до бійки між ними, але Леся спокійно застерігала: “Хлопці, не бийтеся, я вас усіх люблю, але того єдиного, який мені судився, ще не бачу серед вас”.
Якось приїхали до них на танці хлопці із сусіднього села. Немісцеві кавалери завжди подобалися більше, ніж свої. Була тоді в клубі й Леся, як завжди весела, про щось щебетала з дівчатами і, звичайно, непомітно поглядала на приїжджих хлопців. Відразу зупинила погляд на русявому, який стояв трохи осторонь. А він, ніби відчувши той погляд, попрямував до неї і запросив на танець.
- Дозвольте? – ввічливо звернувся до дівчини. Леся хоч і не була сором’язливою, але чомусь зашарілася, ступаючи йому назустріч. Юнак так легко кружляв її у вальсі, тримав руку в своїй. Відчула Леся якесь особливе тепло його долоні - і затріпотіло дівоче серце. Познайомилися, провів її до хати. А потім були зустрічі, побачення. Вони закохалися, жити вже один без одного не могли. Вирішили одружитися, батьки не перечили. Леся була щасливою, що знайшла свою долю. Сяяв від щастя й Андрій, що покохала його така гарна дівчина. Кохання їхнє було чисте, мов кришталь, вони берегли свою любов, чистими чекали першу шлюбну ніч.
Тож у п’ятницю перед весіллям приїхав на мотоциклі Андрій до коханої на останнє парубоцьке побачення. Останнє, тому що післязавтра вони вже будуть навіки разом. Сиділи під вербою, танули в обіймах, клялися у вірності один одному. Розійшлися опівночі.
Леся щаслива побігла додому, Андрій сів на “Яву” й окрилений коханням помчав у своє село. Не помітив, як зненацька назустріч вискочила вантажівка. Мить – і Андрія не стало.
Коли Лесі повідомили про загибель коханого, вона знепритомніла.
Ховали Андрія у неділю, в той день, коли мало відбутися весілля. Він лежав у домовині молодий, красивий, у чорному костюмі з букетом на грудях, мов живий. Леся в білій сукні ридала над ним, проводжала своє неспізнане щастя в ту далеку дорогу, з якої ніколи не повертаються.
То була трагедія: весілля відбулося без молодого. Гості на поминальному обіді віддавали нареченій подарунки, які мали дарувати молодим, ділили коровай. Леся сиділа за столом, обливалася слізьми, не могла отямитися. Їй здавалося, що ось-ось трапиться диво: прийде Андрій, сяде поруч, їм кричатимуть “Гірко”, і вони завмруть у довгому поцілунку, про який так мріяли.
Після всього, що трапилося, Леся так і залишилася жити в батьків Андрія. Він був у них єдиним сином, тож вирішила не залишати стареньких самотніми в горі. Стала для них донькою, хоч як вмовляли батько з матір’ю повернутися додому. Вдячні були Андрієві батьки дівчині за добре серце. Не раз, правда, казали: “Виходь, Лесю, заміж, ти ще ж молода, живіть з чоловіком у нас. Андрія все одно не повернеш”. “Ні, не можу я зрадити коханого, - відповідала. – Що я йому скажу на тому світі? Ми ж так клялися у вірності”.
Дивиться дівчина, коли лягає спати та прокидається, на портрет коханого, розмовляє з ним, звертається за порадою, і їй стає легше.
Ось така доля Лесі, і змінювати вона нічого не хоче. Тому й немає в неї посмішки на обличчі, бо забрав її із собою коханий.
20.10.2005 | Володимир ПІНЧУК, м.Сарни |
Рівне-Ракурс №10 від 20.10.2005p. На головну сторінку |