На мисливця звір біжить.

Панове мисливці, відповідно до Закону України “Про мисливське господарство та полювання”, вам дозволено полювати на пернату дичину в мисливських угіддях з 18-ї години 13 серпня до 1 листопада 2005 року, на перепілку – з 18-ї години 13 серпня до 31 жовтня 2005 року. Днями полювання є субота та неділя.

Мені вдалося поспілкуватися зі справжнім майстром своєї справи, фахівцем з мисливських собак, Миколою Бондаренком, який займає посаду голови Рівненського осередку федерації мисливського собаківництва.

- Миколо Івановичу, в чому перевага полювання з собаками?

- Величезна. Той, хто хоча б раз полював з мисливською собакою, вже не уявляє полювання без неї. По-перше, без собаки ти полюєш наосліп. Це називається самотоп. Пес завжди знайде впольовану здобич, навіть чужу. Ось, наприклад, зараз відкривається сезон на пернату дичину. Навіть якщо ви щось вполюєте, качка ж не впаде вам прямісінько під ноги. Вона впаде в очерет, в непролазну багнюку, а пес принесе її звідки завгодно.

Був я якось із собакою в човні, а недалеко від мене, також у човні, знаходився мисливець, який тільки-но підстрелив качку і до неї ще не дістався. Тут мій пес зірвався і поплив за нею, хоча раніше навіть не нюхав останньої. Колега одразу почав галасувати, що це його качка. Я почав заспокоювати, мовляв, не кричи – зараз віддам.

Приніс мені собака в човен цю качку, а я його ще й похвалив за це. Підпливаю до цього мисливця, кидаю йому качку, але та знову впала у воду між двома човнами. Мій собака знову шмигнув у воду. Як той забирати свою качку – собака гарчить і несе все одно мені.

“Що ж ти, мужик, цирк тут влаштував?!” - каже мені. Я качку віддав, а собака гавкає, нервує. Він же вважає, що це його здобич. Попрощалися ми з колегою, я знайшов собі місце і чекаю. В потрібний момент зробив постріл, качка падає в воду, а собачка мій ніяк не реагує… Другу, те саме. Третю качку збиваю, і він не витримує, летить за нею, але не віддає. Плаває навколо човна і ніби дражнить мене, думає, що знову комусь віддам. Потім я все-таки забрав ту качку.

Чим усе закінчилося? Ввечері я повернувся на базу. Кілька мисливців “розстелили полянку”. Був там і мій давній знайомий, в якого собака забирав впольовану здобич. Поки ми всі спілкувалися, мій песик зник. Виявляється, пес крадькома, орієнтуючись на нюх, вкрав все ж таки ту качку і приніс мені.

Що ж тут уже вдієш, довелося качку собачці подарувати. Ну, а колезі - палку ковбаси. Так я повернувся додому з чотирма качками.

Ще одним моїм співрозмовником був Родіон Скрипнюк, людина з багатим життєвим досвідом. Довгий час працював фотокореспондентом у ряді газет, довелося працювати і єгерем.

- Родіоне Олександровичу, що ви вміщуєте в поняття “полювання”?

- Полювання буває різне: із собаками, із рушницею, із капканами, з фотоапаратом та магнітофоном... Проте переважна кількість мисливців полює з рушницею. Полювання було в моді ще за часів Мономаха і до нього. І тепер люди полюють, причому, всілякими способами.

- Можливо, про якийсь мисливський випадок розповісте вже не з історії, а з сьогодення?

- Будь ласка, слухайте. Зима. Тихий морозний день. Все блищить, вкрите снігом. Пішов я на зайця. А заєць, коли наївся, то хоче зігрітись, і вже його треба чекати не на полі, а десь на стежках, у долинках. Він буде гасати в більш затишних місцях. Проте це полювання більше схоже до натуралізму, адже не завжди пощастить побачити того зайця. Але ж охота є охота. Спортивний інтерес завжди присутній.

І ось, притрусив сніжок, а пороша для мисливця – це свято, адже на снігу видно все, як на папері: все бачиш, все ніби-то читаєш. Видно кожен слід. Ти просто спілкуєшся з природою. І ось раптом я бачу, що поїхав автомобіль “Москвич”. А чому він поїхав? Явно, що на полювання.

Ось я йду слідами тієї машини в ліс. Як у єгеря, в мене виникло логічне запитання. Хто такий? Чого? Нахабство! Ліс наш! У мене рушниця, і я туди йду...

Він же браконьєр, не буде ставити автомобіль будь-де. І ось сліди ведуть в таку собі долину. Уявіть собі, густі сосни утворюють ніби коридор, що майже не пропускає світла. При вході в цей “коридор” стоїть легкова машина, розвернута носом на виїзд. Але сніг настільки сліпучий, білий, сонця так багато, що там де щось темне, я нічого не можу зрозуміти. Лише підійшовши до машини ближче, я зрозумів, що заряджають рушниці. Відчувалося якесь вовтузіння в салоні. Але ж нічого не видно. Для себе я зробив висновок, що полювати будуть з собаками, не інакше, адже щось було схоже на скавчання гончих...

І от я вже сміливіше підходжу ближче, але ж нічого не можна побачити. Сніг та сонце сліплять очі та не дають можливості зорієнтуватися. І лише підходячи до самого скла, я бачу щось на зразок обличчя. Ех, як я ще зробив крок, і вперся носом у вітрове скло – зрозумів, що це зовсім не обличчя, бо було воно роздвоєне... Виявляється, це було місце, по якому луплять неслухняних дітей. Нехай читачі самі домалюють в уяві собі ту ситуацію.

І я ще потім коловся на таких випадках разів із п’ятнадцять. А все тому, що йдеш в ліс і думаєш, що їдуть туди тільки на полювання. От така мисливська історія мала місце колись у моєму житті...