Це “солодке” пекло...

Ганна Миколаївна часто бідкалася: “Дочці вже 29, а заміж ніяк не вийде. Моя Людочка все перебирала хлопців, ось і дочекалась: залишається старою дівою”.

Одного разу Люда поїхала до подруги на весілля у сусідню область. Час був повертатись додому - завтра на роботу, а на маршрутку запізнилась. Вирішила “голосувати” - може, хто “підкине”.

Холодний, пронизливий вітер добирався, здавалося, аж до серця. Ніхто не зупинявся. Коли надії вже майже не стало, поруч загальмувала іномарка. Дверцята відчинилися і огрядний немолодий чоловік промовив:

- Сідай, дівчино, а то задубієш.

- Дякую, я справді дуже змерзла.

- Зараз вип’єш кави, зігрієшся. У салоні тепло. Тобі куди?

Почувши відповідь, сказав:

- Виявляється, нам ще й в одному напрямку.

Зігрівшись, Людмила задрімала. Прокинулась, коли незнайомець торкнувся її плеча:

- А ми вже приїхали. Ти де живеш? Я підвезу тебе додому.

- Дякую, скільки ж я вам винна?

- Ти що, смієшся - буду з тебе ще гроші брати. Краще дай свій номер телефону: передзвоню, дізнаюсь, чи не “схопила” запалення легенів.

Про дорожню пригоду Люда забула вже на другий день. Життя йшло, як завжди: школа, де вона працювала вчителем молодших класів, після роботи - додому: отаке воно одноманітне, нецікаве життя. Через три дні ввечері хтось зателефонував. Слухавку взяла мама: “Людочко, це тебе”.

- Добрий вечір. Тепер я знаю, як вас звати. А мене - Віталій Петрович. - Як здоров’я?

- Дякую, добре.

- Людмило, я хочу запросити вас завтра на філіжанку кави. О сьомій вечора вас влаштує? Я заїду за вами. Добре?

Не усвідомлюючи, як це сталося, вона відповіла: “Так, я згідна”.

Наступного вечора рівно о сьомій вона вийшла з під’їзду, а він вже чекав на неї. Вийшов із машини з великим букетом різнокольорових троянд у руках.

Того вечора Віталій Петрович привіз Людмилу до розкішного ресторану в центрі міста. Накритий стіл вже чекав на них. Віталій Петрович розповів, що вже п’ять років, як розлучений, має дорослого одруженого сина.

- Я вже дід - онуку три роки. Люблю його до безтями. Бачиш, я вже старий.

- Не кажіть так, ви виглядаєте дуже молодо.

- Дякую, Людочко, за комплімент. Але я проти тебе справжній дідуган.

Віталій Петрович розповів, що живе у великому будинку за містом. Має свій прибутковий бізнес, заробляє великі гроші, але, на жаль, щастя в житті не має...

Після того вечора в ресторані вони почали зустрічатися майже щоденно. Через півроку Віталій освідчився Людмилі. Через місяць вони побралися. Вона переїхала до нього.

Як відомо, людина швидко звикає до комфорту. Після закінчення навчального року Люда, як і хотів чоловік, звільнилася з роботи. Вперше в житті вона зрозуміла, що таке забезпечене безтурботне життя. Бентежило лише одне: Віталій вимагав звіту за кожну витрачену гривню. Гроші видавав щоденно, а вона ввечері повинна була давати йому письмовий звіт. Він читав його і робив зауваження. Вони з часом ставали все більше в’їдливими. “Знову купила колготки? Навіщо тобі такі дорогі гелі? Так ти швидко розтринькаєш мої гроші!”. Від образи Люда не раз плакала.

- Як, Людочко, ти змарніла, - казала мати при зустрічі, - може, щось не так з чоловіком?

- Все гаразд, не хвилюйся, не турбуйся, - заспокоювала вона маму. Навіщо їй знати, що життя її доньки мало-помалу перетворювалось на пекло.

Одного разу Віталій Петрович повернувся додому майже під ранок - а це останнім часом траплялось все частіше - вона насмілилась запитати:

- Віталіку, чому так пізно?

Він брудно вилаявся.

- Ти, голодранко, смієш мене допитувати?! Скажи спасибі, що витягнув тебе зі злиднів! Ти не маєш права втручатись в моє особисте життя. Запам’ятай це! Якщо тебе щось не влаштовує - можеш іти геть!

- Але ж я твоя дружина, - несміливо зауважила Люда, - причому законна.

- Законна - ха-ха! Для мене немає законів!

З того дня Люда зрозуміла, що потрапила до страшної пастки. Те, що здавалось їй раніше раєм, перетворилось у пекло. Батькам не скажеш, це буде для них страшним ударом. Подруги і просто знайомі їй відверто заздрять: мовляв, поталанило - вийшла заміж за “крутого”.

Тепер вони спали у різних спальнях.

По ночах Люда заснути не могла, навіть снодійне не допомагало. “Може піти з життя?” - ця думка не полишала її. Глибока депресія охопила її. В один із вечорів Людмила вирішила: “Все, так далі жити не можна”. Прийняла велику дозу таблеток, аби заснути навіки.

Лікарі врятували життя Людмили. Вона покинула “райське гніздечко” і, не сповістивши навіть батьків, виїхала з міста, аби ніколи сюди більше не повертатися.

Багатьом притаманна думка: щастя - в грошах, у розкішному житті. Таке життя багатьом сниться. А що, коли рай перетворюється на пекло?…