Особливості українського менталітету

Прочитавши чудову статтю Анатолія Шарія в газеті “Московский комсомолец в Украине” під назвою “Усиновити дитину”, просто по-людськи не могла не відгукнутися. Згодна з ним на сто відсотків в тому, чи потрібна таємниця всиновлення і чи дійсно діти в подібних закладах - “генетичне сміття”.

Чого батьки бояться перш за все, коли хочуть усиновити дитину? Пересудів. Шепоту та пліток за спиною... Єхидних бабусь на двірних лавках, які так і мріють пошкодувати бідних батьків, або жорстоких дітей у закутках будинків, що полюбляють поіронізувати над усиновленими дітьми. Певною мірою, думаю, таємниця усиновлення грає тут чималу роль. Адже все, що заборонено - спокуса. Спокуса першим розповісти таємницю, докласти і частіше - не з найкращими прагненнями. А все таємне стає явним...

Ця таємниця змушує батьків відтягувати із серйозною розмовою про усиновлення до підліткового віку, до періоду, коли діти стають розлючені на весь світ і будь-яка неправда вражає їх глибоко в серце.

У більшості світових держав взагалі ніякої таємниці усиновлення не існує. І суспільство звикло до цього, як до буденного. У нас же про створення будь-якого будинку сімейного типу сурмлять на всю Україну, як про подвиг Геракла. А окремі люди просто не готові до такої “слави”. Вони тільки хочуть створити свою звичайну родину...

Інна Якубович, головний спеціаліст відділу опіки та піклування міської ради, розповіла, що процес всиновлення не такий вже й складний і довготривалий, як про це люблять говорити, потрібно лише бажання. Пройшовши усі бюрократичні процедури, отримуєш найбільше щастя - власну родину.

Хоча, не сперечаюсь, багато можновладців забувають, для чого вони займають свої посади. Здавалось би, з’явилася людина, що хоче всиновити дитину, - підтримай її, допоможи. Так ні, подиктуємо краще свої умови - не хочеш брати те, що пропонуємо, то й не треба...