Нещасливий день

– Спасибі, Юрчику! – гукнула вона чоловікові, й, одягнувши блідо-рожевий атласний халат, поспішила пити каву.

Та потім наче наврочив хтось – у Ліди «усе почало падати із рук».

Спершу пересолила борщ, поки шинкувала молоду капусту на салат, у чавунному казанку, як на зло, підгоріла гречана каша.

Зважаючи на нинішню дорожнечу, цей випадок можна було вважати суттєвою втратою сімейного бюджету. В усякому разі, так лагідно дорікнув їй Юрко. І запропонував замінити кашу картоплею.

Чистячи бараболину, Ліда ненароком поранила руку.

– Ні, таки тебе до кухні та плити допускати не можна, – констатував Юрко, накладаючи на рану бинт. – Краще я сам покуховарю.

Та Ліда дочекалася обіду. Правда, до того часу, як жартував Юрко, квартира перетворилася на «театр військових дій». Спершу зламався пилосмок, коли захотіла прибрати у спальні.

– Нічого, завтра повезу у майстерню, – заспокоював спохмурнілу Ліду чоловік. – Скільки б того горя.

Та прикрощі не завершувались – ні з того, ні з сього розлетівся на частини віник.

– Усе, павуки перемагають, – лише сміявся Юрко. – Хай живе павутиння!

Проте випрати білизну не дав – сказав, що сам увімкне пралку. І взагалі, не впізнає свою кохану дружиноньку – такого він ніколи ще не бачив.

– Може, до нас у квартиру «барабашка» навідався і на тебе розсердився? – посміхнувся.

А Ліда лише заплакала. Бо на додачу до усіх бід іще й перечепилася за поріг та набила синця.

– А це вже серйозно, – зітхнув Юрко. – Чого доброго, скажуть, що це я руки розпустив…

Ліда ж витерла прикрі сльози і мовила, що негайно піде в аптеку, по мазь.

– Може, краще я? – приречено запитав Юрко. – А то із твоїм сьогоднішнім щастям іще, боронь Боже, під «маршрутку» попадеш.

Ліда запевнила, що із нею все гаразд, що відчуває: все лихе минулося, бо гірше вже нікуди, і жодних транспортних засобів не боїться.

Надворі співав дощ. Весело барабанив по зеленій травичці, вмивав різнобарвні клумби, грайливо шарудів, прибиваючи остогидлу вже сіру пилюку на тротуарах…

«Який нещасливий день», – подумала Ліда, відкриваючи парасольку. – «Але, як мовиться, «у природи немає поганої погоди».

…Несподіваний вітер-пустун зненацька шарпнув парасольку, вирвав її із Лідиних рук, покотив мокрою бруківкою. Проте вона наздогнала її через декілька метрів і спритно ухопила. А коли оглянула, із несподіванки засміялася – через жовтий «капелюшок» побачила захмарене, однак із проблисками сині, небо.