Про ціну переконань

Частіше трапляється друге, а перших - іменують “білими воронами”.

Часто сьогодні можна почути, що “Юрій Луценко рветься до влади”. Більше того - заважає “справжнім професіоналам” будувати країну, бо тільки вони знають, як це треба робити.

І хоч ота “професійність” уже шістнадцять років заперечується конкретними результатами, погляньмо на те, звідки Луценко взявся у політиці й де міг би давно вже тихо прилаштуватися.

Його кар’єра нетипова, починаючи із самого дитинства. Мав би, як було модно в ті часи, вчитися в російській школі. Благо - вона була у дворі його будинку. Так ні - ходив у Рівному кілька кілометрів до української. Пішки ходив, бо посада батька не мала тоді ніякого значення.

Обираючи професію після школи, Юрій Луценко найменше думав про якусь партійну кар’єру. Бо обрав для навчання Львівську політехніку, спеціальність - електронна техніка. У вузі не приставав до комсомолу чи партії, побув в армії.

Потім - шість років працював на рівненському заводі “Газотрон”: майстром дільниці, начальником цеху, головним конструктором. Словом, працював руками й головою.

У владу потрапив аж у 1994 році - на посаду заступника голови Рівненського облвиконкому. Нагадаю, це був той короткий період, коли керівників областей і районів обирали прямим голосуванням. А ті керівники - набирали команди фахівців.

Через три роки Юрій Луценко став заступником міністра з питань науки і технологій, у 1998 - радником прем’єра Валерія Пустовойтенка.

Чи міг там - у Кабміні - прилаштуватися й залишитися? Звісно - міг, якби захотів.

Але свою кар’єру він розпочинає з чистого листа в опозиції, поруч з Олександром Морозом. Вже у 2000 році - він один з лідерів “України без Кучми”. Точніше - організаторів, бо лідери говорили з трибун і розходилися, а він кілька місяців прожив на Майдані, безпосередньо організовував усі акції. Тоді ж він уперше зумів об’єднати прихильників різних за ідеологією політичних сил. А нас переконували, що таке неможливо.

На парламентських виборах 2002 року саме він організовував виборчу кампанію соціалістів, сам став дуже помітним і принциповим народним депутатом. У 2004 ще до першого туру виборів, реально розглядаючи ситуацію, запропонував СПУ підтримати на президентських виборах Віктора Ющенка. Його й слухати не захотіли. Але - поки партія ще вагалася й торгувалася - першим вийшов на Майдан.

Інколи його називають “діджеєм Майдану”. Він і справді провів там усі дні помаранчевої революції. Але він не лише виступав. Був момент, коли один з вождів закликав “зайняти парламент”. Саме він зупинив людей власним словом і авторитетом. А на нарадах часто перемагала саме його поміркована точка зору, а не “перемога за будь-яку ціну”.

У 2005 він несподівано став міністром внутрішніх справ. Саме від нього половина списку Партії регіонів розбіглася по далеких краях. Але не він вирішував, що “об’єднати Україну” можна лише амністією для державних злочинців.

Він і досі міг би залишитися міністром, якби стримував емоції, зважав на партійну приналежність фігурантів кримінальних справ. Словом, він був при владі, і міг би в ній, за палкого власного бажання залишитися.

Більше того, міг би обернути оту владу собі на користь. Однак численні перевірки й ревізії нічого, окрім “зловживання з пістолетами” так і не розкопали.

Він справді порвав з Олександром Морозом. Порвав через те, що не міг стати поруч з тими, з ким партія боролася протягом усього свого існування заради крісла для Мороза.

Він майже пішов від Ющенка, коли Президент ще сподівався, що розв’яже кризу “круглими й квадратними столами”. Він пішов до людей, щоб робити нову політику, в якій переконаний.

У цієї людини справді інший досвід, інші принципи й ідеали. На існуючих держава розвивалася шістнадцять років.