Зрозуміти і – пробачити

Промайнули шкільні роки. Обоє добре закінчили школу, мріяли отримати вищу освіту. Настя хотіла бути вчителькою, Андрій - інженером. З першого разу обом не поталанило вступити до вузів. Настя пішла працювати в рідну школу лаборантом, Андрію вже прийшов час іти до армії. На ту пору вони вже твердо знали, що один без одного жити не зможуть. Кохання було пристрасним і, здавалось, на все життя.

Навесні Андрій пішов на два довгі роки служити. Настя обіцяла чекати на нього. Служити довелося на Далекому Сході. Настя разом з його мамою їздили на присягу - на край світу. Андрій писав листи майже щодня. В них було стільки любові...

Пройшло півроку. Іноді одна зустріч може перевернути життя. У школу, в якій працювала Настя, приїхав новий вчитель - викладач фізики. Петро Васильович вже пропрацював п’ять років у школі в сусідньому місті, але - не склалось. Там залишились його дружина і донька - сімейне життя теж “дало тріщину”.

Як спалахнула любов до “фізика”, Настя пізніше ніяк не могла збагнути. І старшим він був від неї на десять років, і красенем його не назвеш. Коли Настя зрозуміла, що вагітна, - жах охопив її. Вона ніби схаменулась: що накоїла, як буде з Андрієм? Коли сповістила Петра Васильовича про вагітність, він недбало кинув: “Треба було раніше думати - не маленька”. Відчаю Насті не було меж. Мати помітила, що з дочкою щось коїться. І вона зізналась матері. “Що робити”? - “Народжувати”, - категорично сказала мати.

Хлопчик, якого назвала Андрійком, був схожий на Настю. Листів Андрієві вона більше не писала - як зізнатись? Він дізнався про все, коли приїхав у відпустку. Настя дуже переживала: що вона скаже Андрію, коли випадково зустрінуться? Не зустрілись.

Пройшов ще рік. Одного разу, коли вона з дитячої поліклініки йшла з сином, побачила Андрія. Несміливо наблизилась.

- Добрий день.

- Добрий, бо побачив тебе. Ти весь час уникаєш мене. Як твій малюк?

- Андрійко, дякувати Богу, росте здоровим.

- Ти сина назвала на честь мене?

- Так, - стиха промовила Настя.

З того часу Андрій почав заходити до Насті. Їй приносив квіти, а малому - іграшки. Він ніколи не розпитував Настю про те, що сталося, поки він служив. А вона побоювалась, що Андрій дорікатиме. Все ж таки наважилась і все розповіла йому. Невдовзі після цього Андрій зізнався, що, незважаючи на все, готовий одружитись з нею, бо кохає, як і раніше. А малого запише на своє ім’я.

Через рік Настя народила дівчинку. Щастю не було меж. Та невдовзі настала чорна смуга у житті: Настя почала помічати, що ставлення чоловіка до сина змінилось. Часто-густо він на нього гримав, а як вип’є, то ще й руку піднімає. Це траплялося все частіше. Серце Насті краялося: і сина жаліла, і з чоловіком не хотіла сваритись.

Андрійко вже пішов до школи. Не по-дитячому серйозний, мовчазний, він боляче сприймав усі сімейні негаразди. Був замкнутий, не мав друзів. Єдиною його розрадою були книжки. Він читав із захопленням, особливо полюбляв фантастику. Якось батько прийшов додому, ледь тримаючись на ногах. Почав чіплятися до хлопця, вдарив його по обличчю. Настя заступилася за сина.

- Ти, повіє, ще й заступаєшся за цього негідника!

- Він - хороший хлопець.

- Може, для тебе - хороший, а для мене - чужий.

Так через багато років Андрій дізнався, що батько - нерідний. Він давно думав утекти з дому, а тепер рішення було остаточним. Він більше сюди не повернеться, тільки от матір шкода... Настя била на сполох: син пропав. Вже тиждень вона шукала його, підняла на ноги міліцію. Нарешті Андрійко зателефонував:

- Мамо, не переживай. Я - у тітки Наталі.

- Синочку, - ридала вона в трубку, - повертайся додому. Батька я вигнала...

Роки спливають швидко. Андрій закінчив дев’ять класів, вступив до ПТУ, вивчився на муляра і пішов на “шабашки”, аби заробляти більше грошей, бо мати нездужає, підростає сестра. Від чужих людей чув, що батько спився, бомжує.

Здоров’я Насті погіршувалося. Стався інфаркт, який вона не пережила. Смерть матері була для Андрійка страшним ударом. Він весь час згадував її слова, сказані перед смертю: “Знайди батька. Допоможи йому. Не тримай на нього зла”.

Він виконав останню волю матері. Розшукав батька, привів додому. Поступово Андрій-старший знову повертався до нормального життя. Андрійко не шкодував грошей та уваги, аби батькові було добре.

У вихідні дні на цвинтарі можна побачити, як, незалежно від пори року, з букетом живих квітів йде високий стрункий юнак, веде під руку немічного чоловіка, поряд - молода гарна дівчина. Вони завмирають у скорботному мовчанні біля могили тієї, котра заповідала їм любити одне одного.